Вибори і метушня у лоні
Богові — богове, а кесареві — кесареве. Гуманітарний конвой, що пре з Росії з натиском танкової колони, звісно, воля царська. Заманулося самодержцеві показати, мовляв, можу не лише з гармат палити, а й калачі дарувати — виконав. Аз єсьм цар, що тут іще скажеш.
Вибори на духовний престол УПЦ МП, безумовно, сфера божественного підпорядкування. Тут світська влада — геть, і лише Сам може втрутитися в процес. За первинним задумом. Хоча злі язики стверджують, не голуби й сяяння небесне сповістило українській пастві про нового предстоятеля Онуфрія. Багато хто побачив біло-червоно-синій дим над лаврськими банями. Я теж помітив. Наведу цитату з лютневого інтерв’ю митрополита Чернівецького й Буковинського Онуфрія порталу «Православие.RU».
«Найголовніша місія Церкви — це порятунок людських душ. У нашій Церкві — у Російській православній церкві — ця благодать порятунку досі існує. Чого ще можна більшого шукати в Церкві? Ті люди, які шукають свого в Церкві, а не Божого — вони хочуть відділення. Якщо воно здійсниться, то це буде проти волі Божою. Якщо це станеться, то я думаю, що на Україні Православ’я буде в дуже великій небезпеці, і я навіть упевнений, що воно буде знищене».
Сказав, ніби хмари розігнав. Адже точно, чимало кесарів претендують на Богове. І не лише кесарі, зауважив інтерв’юєр митрополита, маловідомий ігумен: «Можна сказати, — перепитав він, — проблеми церковного життя в Україні пов’язані з тими, кого можна назвати новонаверненими? (Мабуть, ігумен мав на увазі людей, які засвоїли нові переконання й погляди.)
— Можна так сказати, — розговорився владика, — тому що вони менше розуміють і люблять Церкву. Вони думають, що це людська організація, якою можна маніпулювати. Немає чіткого розуміння, що Церква має свої закони, свої правила й свого Главу. Церква має главою Христа, і вона має йти за Христом, а не за політиками».
http://www.pravoslavie.ru/smi/68718.htm
І справді, організація не людська. Злочинцям осанни співає, молиться земному цареві, святить ракети «сатана» й благословляє вогневі точки на дзвіницях. Якщо так справа далі піде, то разом з генералісимусом зійдуть патріархи поверх святих мощів мавзолею В.І. Леніну й стануть приймати парад тих, що прославилися на війні з Україною.
Щоб урятувати організацію від жахливої перспективи Содому й Гомори, митрополит Кирило послухав слова Онуфрія й підніс православ’я з народністю трохи вище за самодержавство. Став Петра Порошенка вітати, засуджувати насильство і навіть заїкнувся про припинення священної війни. Світський владика бунтарства колеги не стерпів, але й не стратив, по-божому вказавши патріархові місце поза телевізором. Тепер не розливається в ефірах його благодать, приглушилося слово, і церква, зокрема УПЦ МП, збентежена.
http://politsovet.ru/45975-patriarh-ne-nuzhen.html
Як далі жити? Відділятися від держави за вченням більшовиків і правилами європейців? Чи продовжувати служити Йєшуа, що виріс у родині Іосифа й Маші, які хоч і в Назареті проживали, але начебто в «русском мире»? Відділятися не вперше, хоча невигідно. Ще не всі музеї, інтернати й землі під святим крилом, дещо залишилося в розпорядженні грішників, а це погано. Дай безбожникові палець з куполом, він захопить усю територію.
Залишатися в «русском мире» — теж не вихід — українська паства розбіжиться. На землях київських, хоч і менше парафіян, аніж у Росії, зате віруючих більше. І тисяча парафій, де торговців ніяк не виганяють із храмів, потребують постійного нагляду. Словом, складна ситуація у Кирила з Онуфрієм.
Якби були підпорядковані їм батюшки поступливіші й до своїх господарств не прив’язані — могли б поранених доглядати, голодних годувати, убогим допомагати, незважаючи на їхню партійну приналежність. Дивишся, й врятували б честь церковної ряси. Але ті відвикали від служіння людям. Організація ж не гуманітарного профілю, як правильно зауважив винуватець майбутньої інтронізації. Церква — не рукав. Відірвавши від державного пальта, до народної безрукавки скоро не пришиєш. І це зрозуміло. Одна справа вінчання за чітким прейскурантом, і інше — немислимі витрати на стражденних. Їх же мільйони. Будь-які бюджети розорять, і храми ввергнуться в запустіння.
Але не це головне під покровом церковних бань, однаково милих на картинах Миколи Пімоненка, Іссаака Левітана, в натурі Полтави й Суздаля. Цінуватимемо спільне. Бог з ними, з жадібними попами, обличчями начальників поверх іконостасів і палацами пасторів в убогому довкіллі. Навіть з ідентифікацією Русі за Київським чи Московським походженням можна було б не квапити ієрархів, якби не кляте питання.
Як боротьба за єдність церкви призвела до розколу пастви? Священики єдині, а парафіяни по різні сторони фронту несамовито молотять одне одного. Та не так, як купці з боярами в кулачних бійках, а по- сучасному, з танками й ракетами. Псалми співаються спільні, благості й таємниці в Христовому служінні — мов дві краплі води, а б’ємося, наче гугеноти. Там зрозуміло, католики й протестанти в рамках середньовічної дійсності зійшлися. А у нас в одному лоні — суцільне святотатство. Авжеж, в усі часи є ідіоти, готові знищувати собі подібних у фізичному плані за відмінності в духовному. Але щоб архієрейським амвоном на такий самий амвон йти, як на супостата, — винятковий випадок в історії. І якщо такий казус виявився Беллі, то хто має каятися, кого рятувати для життя вічного й тимчасового й що прощати для науки нащадкам? Через кілька років юний семінарист без забобонів візьме та й запитає: як же Українська православна церква московського патріархату виявилася за Україну й за Москву, але по різні сторони фронту. Адже не через життя поза політикою, як мені здається?
Церква, звісно, не бронепоїзд. І тому стояти їй на запасній колії путінської війни не годиться, авторитет впаде в очах громадської думки. Ризикує опинитися на сектантському місці в сонмі світових релігій. Адже конфесії живуть переважно мирно. Окрім сунітів з шиїтами, ніхто в перестрілках аллаха не шукає. Бога тим паче. Отже, від путінського фундаменталізму слід переходити до ідей Нагірної проповіді й засадничих положень Біблії. Нехай осіняються хрестами віруючі різних світів і національностей, аби заповідей дотримувалися й православної традиції. І нехай з амвонів прозвучить анафема агресорові. Не одного ж графа Льва Толстого за війну й мир проклинати.
