Вибори як аргумент
20 вересня Верховна Рада України ухвалила постанову про невизнання легітимності виборів до Державної Думи Російської Федерації сьомого скликання. Українські парламентарі визнали, що з огляду на незаконне проведення виборів Держдуми на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь проведення виборів до Держдуми сьомого скликання є порушенням Конституції та законодавства України, основних принципів та норм міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського заключного акту, Будапештського меморандуму 1994 року, резолюції Генеральної асамблеї ООН про територіальну цілісність України №68/262 від 27 березня 2014 року та інших міжнародно-правових актів. Україна не визнає складу, повноважень, актів та рішень Держдуми Російської Федерації. Все? Кінець? Вони голосували – ми стали в позу – відносини розірвані?
Ні. Насправді це тільки початок довгої історії повернення окупованих територій в українське правове поле. І мова зараз не тільки про Крим. Тут важливим є правильно поставлені питання. Росія окупувала Крим? – Так. Вибори в Державну Думу на окупованій українській території протирічать міжнародному праву? – Так. Кількість депутатських місць на які вплинуло кримське голосування складає більшість? – Так. Але справа не тільки в цьому. Вперше Україна стала єдиною в світі країною, яка на офіційному рівні відреагувала на ситуацію не половинчастою констатацією факту порушення, але й цілком логічним висновком. Державна Дума Російської Федерації не є легітимною, тому що мешканці окупованої території своїм голосуванням внесли корективи у процес обрання 229 російських депутатів. Це просто треба визнати, якщо визнаєш незаконність виборів у окупованому Криму.
Якщо уважно дивитися на резонансні світові події, то стає зрозумілим, що загрозу представляє відсутність адекватної реакції на цілком зрозумілі факти. Намагання досягти компромісу ставить на один щабель жертву і агресора. Позиція замирення в такій схемі протиставляється війні на знищення. Але здебільшого реальність не має однозначних ситуацій. Стається так, що інколи компроміс неможливий через те, що першою, другою и навіть десятою за значенням ціллю однієї сторони є знищення другої. Який же тут компроміс? Інколи буває, що воювати теж неможливо. Для того, щоб відстоювати себе, потрібні інструменти та плацдарми. Сучасна світова дипломатія радше погодиться на несправедливість, ніж стане на бік правої сторони. Право перетворилося на інструмент уникання конфлікту, а не на фундаментальний принцип, який зобов'язує.
Реальність складається не з правильного і неправильного. Вона те, що є. Іншими словами, якщо якесь явище не є реальним – наприклад не існує "народу Криму", створеного виключно зусиллями російської пропаганди – то це не означає що немає реальних наслідків. Народів Криму і Донбасу не існує в природі. Але наслідки, до яких призвів "захист" цих псевдо-етносів, цілком реальні. І тут варто повернутися до Державної Думи, яка втратила легітимність через непомірні імперські апетити керівництва Російської Федерації. Варто нагадати, що "приєднання" Криму з самого початку розігрувалося як псевдодемократична процедура. Народ проголосував – Путін здійснив. Референдум, хоч він і був незаконним, є реальним фактом, який ми не можемо відкидати. Аналогічні псевдореферендуми відбулися в захоплених містах Донбасу. Росія втягує українських громадян, що піддалися дії її пропаганди, у зрежисовані нею імітаційні демократичні процедури. Ризикуючи наразитися на продовження санкцій, Путін вимагає виборів. Причому саме в такий спосіб, щоб не дати їм відбутися у відповідності до українського законодавства. Російська Федерація в своєму намаганні уникнути відповідальності за пряму агресію проти незалежної Української держави наполягає, що є лише посередником – представником народів Криму та Донбасу. І їй конче потрібні обрані представники. По більшості та війна, яку агресор веде з Україною, відбувається в правовому полі домовленостей, законів та Конституційних змін.
Україна випустила з уваги можливості долучення представників окупованого Донбасу та Криму до своїх політичних процесів. Маючи безперечну перевагу у правовій площині щодо своїх суверенних територій, країна не має їх легітимних представників. От і виходить, що поки Росія представляє "народи", демонструє маріонеток, які нібито висловлюють волю мешканців окупованих територій, Україна бореться за повернення самих територій. І ніякі констатації, що російська агресія та створені нею "органи влади" є загрозою для життів та безпеки українських громадян, що залишилися в окупації, без законних представників цих регіонів не є аргументом.
Є багато способів спертися у державницькій політиці по поверненню захоплених територій на людей. Хорватія, яка втратила під час війни з Сербією майже 2/3 своєї території, п'ять років проводила місцеві вибори у "вигнанні". Така політика дозволила створити сталі структури, які просто зайшли на території після деокупації. Є можливості спиратися на громадські організації та об'єднання. Організовувати конгреси та спілки саме з україноцентричними програмами. Світ знає багато прикладів, коли громади у вигнанні діяли в інтересах держави. Навіть українська діаспора, яка була одним з найважливіших факторів збереження ідеї української державності та відродження культури, теж є нічим іншим, як спільнотою, що діяла у вигнанні.
Як долучити українських громадян до роботи по деокупації захоплених територій- це питання не для однієї дискусії. Але очевидним є той факт, що спробам уникнути нав'язування Україні псевдопредставників неіснуючих народів Донбасу та Криму варто протиставити об'єднання реальних українських громадян, що постраждали від російської агресії. Саме за Українською державою зараз має закріпитися роль представника людей, що залишилися в окупованому Донбасі і в Криму. Саме за Україною зараз має бути вирішальне слово.
