Виховання патріотів і стокгольмський синдром
Гортаю в архіві звіти про роботу читальні в гірському селі Залокоть. Читальня була закладена ще у 1908 році, після Першої світової відновила роботу в 1926 і проіснувала до 1939 року. Коли вам описують тріумф «Просвіти» по галицьких селах у міжвоєнний період, не вірте. Села довкола Залокотя не мали бібліотек, окрім двох – в Урожі та Опаці, а деякі взагалі були москвофільські й такими залишились. І, що цікаво, саме москвофільські села найбільше постраждали під час наступу російських військ у 1915 році. Жінки були зґвалтовані, обійстя запаскуджені, худоба вирізана. І, що ви думаєте, ці села такими й залишилися – московський патріархат, комуністичні настрої і опозиція до «Просвіти», такої начебто мирної просвітницької організації, від якої сахаються зараз амбітні інтелектуали як від чогось провінційного і дрімучого, в нас кажуть «зацофаного». А потім дивуються, звідки в наших людей «стокгольмський синдром» і відсутність патріотизму.
Перші просвітяни пішли у січові стрільці й чимало з них загинуло геройською смертю. Їхніх наступників переслідували польська, німецька та більшовицька окупаційні адміністрації. У 1943 році фашисти розстріляли 11 залокотянських просвітян. Із Залокотя було найбільше бійців УПА. Всі вони загинули. Чомусь ніхто в Залокоті не страждає від «стокгольмського синдрому» і немає там п’ятої колони. У звітах нарікають на деморалізацію селян, які подались на заробітки, на байдужість, на небажання офірувати на книги, на небажання навчатись грамоти. Але попри все декілька десятків молодих людей створюють аматорський театр і на зароблені гроші купують книжки, до тих, які подарувала «Просвіта». За чиї гроші існувала «Просвіта»? Хто фінансував видавництва «Просвіта» і «Добра книжка», дешеві й доступні видання? Хто передплачував усі ці календарі й часописи для читалень, які подекуди ще можна знайти в сільських хатах? Українські патріоти-підприємці. Зараз вони теж є, але нема кому їх об’єднати у спільний рух.
У списку книжок із залокотянської читальні – жодної польської чи німецької книжки. Але є перекладна література, є книжки зі світової історії та географії, про сучасні технології й наукові відкриття. Я знаю, що у 90-х роках були спроби видавати дешеві книжки, які держава не підтримала. Видавці остаточно перейшли на дорогу книжку невеликим накладом. Більшість того, що вони видають, важко назвати книжкою – це просто мотлох дуже сумнівної художньої вартості. Що буде тепер із сільськими бібліотеками, яким втулять це чтиво, що його обрали за корупційною схемою? Тому їх і закривають. Я бачила у дуже багатому селі бібліотеку в приміщенні для швабр і віників. Туди навіть стіл не вліз. Коли діти бачать, як зневажливо ставиться влада до книжки, вони не отримають доброї освіти і не стануть мислячими людьми. А для чого взагалі бути мислячими та освіченими, коли успіху досягають хитрі, цинічні й невігласи? Абсурдна логіка. На жаль, саме вона і панує зараз у суспільстві заробітчан. Руйнується пам’ятка архітектури – зітремо її з лиця землі, бо немає грошей на реставрацію. Занепадає село – знищимо його, бо немає грошей на дороги і соціальні проекти. Хворіють люди – нехай вмирають, бо нема грошей на лікування.
Священик із Залокотя, який у 1908 році хотів заснувати Товариство тверезості, змушений був вступити туди сам із дружиною, бо парафіяни йому сказали: ми люди пісні, мусимо запивати кусник сухого хліба горілкою. Такою горілкою зараз для українців стала імпортована з колишньої метрополії масова культура з незмінним 25-м кадром – ностальгією за совком, не що інше, як «стокгольмський синдром».
