Вже не модератор?
Не треба бути професійним лікарем, щоб розуміти: перш ніж розпочинати лікування хвороби, потрібно поставити діагноз. Як у медицині, так і за її межами неможливо вирішити проблему, не зрозумівши, звідки вона взялася.
У російсько-українських відносинах проблема, м'яко кажучи, в наявності. Але її походження стає зрозуміло далеко не відразу. Лише після серйозного міркування доходиш висновку, що виникла вона не в 2014 році, а щонайменше двома десятиліттями раніше.
Радянський Союз розпався в 1991 році, але вже за два-три роки до цього розважливі люди в країнах Заходу розуміли неминучість такого результату. Саме собою напрошується запитання: хто зможе забезпечити лад і спокій на величезній пострадянській території (крім, зрозуміло, балтійських республік, які ніколи не визнавалися частиною СРСР), хто буде, так би мовити, модератором цього простору? Логічно здавалося довірити це завдання Росії. З одного боку, вона володіла достатньою для цього силою, з іншого, як вважалося, - була найбільше зацікавлена в безконфліктному житті в межах колишнього СРСР. До того ж на початку 90-х Росія заявляла про себе як про країну якщо не демократичну, то у всякому разі такою, що прагне до такого статусу. Відповідь лежала на поверхні, і тому копати глибше ніхто не став.
Росія отримала карт-бланш і скористалася ним. Результатом стала поява знаменитих невизнаних республік: Абхазії, Південної Осетії, Придністров'я. Як повноцінні держави вони ніколи не існували, зате давали Росії можливість поволі впливати на своїх сусідів.
Однак західний світ така ситуація влаштовувала – принаймні до того час, поки на просторах екс-СРСР справа не доходила до великомасштабної війни (події серпня 2008 року все ж не виходили за межі локального конфлікту, на який при деякому бажанні можна заплющити очі).
2014 рік показав, що доручити Росії модерацію пострадянського простору – означало довірити лисиці охорону курника. Ця країна ніколи по-справжньому не відмовлялася від великодержавних амбіцій і готова використовувати будь-які можливості задля їхнього задоволення. Своїм особливим статусом вона зловживала від самого початку, але тепер почала робити це занадто неприховано.
Однак у міжнародній політиці задіяні величезні маси, а ми всі зі шкільних уроків фізики пам'ятаємо: чим більше маса, тим більше інерція. Як би не хотілося комусь змінити порядок справ в Євразії, це неможливо зробити відразу.
Але кріт історії риє хоча і повільно, проте наполегливо. І в цьому плані недавнє рішення Генеральної асамблеї ООН (ухвалене за активної участі України) щодо перебування російських військ на території Придністров'я вельми показово. Нагадаємо, що, згідно зі Стамбульськими угодами, військовослужбовці РФ повинні були покинути невизнану республіку ще до 2001 року, проте залишаються там до сьогодні. Майже два десятиліття РФ зловживала своїм статусом «модератора», а всі інші держави заплющували на це очі – ймовірно, вважаючи, що поганий мир кращий за добру сварку.
Тепер, судячи з усього, Росію в цій якості вже не бачить ніхто, або майже ніхто. Хоча в ході голосування на Генасамблеї 83 країни й утрималися, все ж 64 держави визнали, що російські війська повинні покинути територію Молдови – і лише чотирнадцять країн підтримали РФ.
На самому факті голосування варто зупинитися більш докладно. До цього часу позиції Москви в Генеральній асамблеї були досить міцні – не настільки, щоб легітимізувати свої захоплення на міжнародному рівні, однак «група підтримки» у РФ все ж була. Є вона і зараз, але вже не така численна, як раніше.
Сумнівно, щоб Росія підкорилася вимогам резолюції. Якщо її війська не залишили молдавську територію на початку путінського правління, тим менше підстав очікувати цього зараз, коли країна перестала приховувати свої хижацькі апетити. Більш імовірним є інша лінія поведінки: на словах визнати цей документ, але всіляко саботувати його практичне виконання. Тобто робити все те ж, що робила досі – але тепер уже всупереч постанові міжнародної організації.
Можна сказати, що непокора рішенням Генасамблеї ускладнить міжнародне становище Росії – але що з того? Після Криму, Донбасу і Сирії стало очевидно, що РФ мало звертає увагу на дотримання формальної пристойності – розраховуючи, що у відповідь їй хіба що висловлять заклопотаність.
Однак схоже, що вона поступово втрачає неформальний «мандат» на регулювання пострадянського простору. Йдеться не тільки про Молдову і не тільки про Придністров'я. Втім, з Південною Осетією і Абхазією справа дещо складніша – все-таки вони визнані деякими державами - членами ООН.
На долі України ця обставина позначиться не відразу і не безпосередньо, проте позначитися має неодмінно.
