Я в дзеркалі, в якому каламуть
У країні, яка начебто християнська, або країна з православним турбонаддувом, резонно було б запитати: а чому ми з такою пристрастю обговорюємо саме чужі недоліки? Я, зрозуміло, не про мораль, я про політичну відповідальність, якусь ми лише роз’ятрюємо.
Винні у нас двоє, солодка парочка. Влада, яка набагато огидніша за цирульника, і народ наш чудовий, який втім обирає незмінно принади батога. Особливо чітко на тлі тих самих харизматичних вірмен. Тобто гойдалки: гойднешся праворуч, гойднувшись ліворуч.
Російська влада, звичайно, так маніпулює народом, що він спить стоячи від великодержавної гордості великоросів і голосує уві сні, наче твоя сомнамбула. Але не менш часто здається, що народець якийсь знову не той пішов, немов сніг у квітні, й тепер уже влада просто наче єдиний європеєць, а могла бути настільки гіршою, що мурашки по тілу й в мареннях Пушкіна на допомогу кличеш. Допоможи, мовляв, в негоду.
Зайдемо, однак, із чорного ходу. Багато хто помітив, з якою пристрастю, з високого старту, ніби давно чекало приводу — суспільство кілька тижнів тому надихнулося, несподівано показало зуби й почало відважно захищати журналісток від Слуцького (краще б він у футбол із такою головою грав). Або нещасних і тих, що задихаються від сірководню у Волоколамську, як Блок від нестачі повітря. Ну, а тим паче згорілих заживо в Кемерово під крилом Тулєєва, що швидко, в пожежному порядку пересів з одного човна в інший.
Захищали сильно й пристрасно, обурюючись на фірмове недбальство влади, на жадібність сліпого, як кинута дружина, ублюдочного бізнесу, якогось нехлюйства і дармоїдства. Якась свята світла лють, а чому?
Легко помітити, що чим влада є слабшою і безглуздішою (і, отже, в перспективі видно її сумний кінець), тим голоснішим є народний хор Турецького, що засуджує її, але не у всіх гріхах її тяжких, а насамперед, у тих, де політики вже немає, а залишилося одне непорозуміння.
На перший погляд, так і має бути. Поки влада сильна, різка, криклива й небезпечна на поворотах, природно сидіти вдома й дивитися у вікно на голубів внизу і кришити їм зверху батон. А коли вона попливла (або тільки здається, що попливла), то хочеться її вже перевірити на рефлекси, а може, вона взагалі — мишей не ловить; не влада, а спогад про минуле. Ганчірка, тобто.
А якщо ганчірка, то можна її порвати на шматки, а якщо — ні, так просто зробити вигляд, що ти за принижених і ображених, згорілих чудово живеш, за всіх, хто насильно нанюхався сірководню й кого чіпають грубою волохатою лапою за ніжний лобок.
Все природно: ми брати перепони не обіцяли й не хочемо загинути відверто; тому наша сміливість росте назад пропорційно її — влади — силі. Але як же солодко звинувачувати цю недбайливу влада з усім розмахом широкої душі, за принципом: засверби, плече, розмахнися, рука.
Втім існує кілька протиріч. Почнемо з вини богоносців. Звичайно, на путінське телебачення можна й не таких собак повісити, і припущення, що горезвісний телевізор перемагає все ще наполовину повний холодильник, здається резонним. Але чому ми так зневажливо дивимося на тих, хто гірше за нас освічений, не сильний в інтернетах і тільки через ці причини не в змозі зрозуміти, в чому його інтереси?
Мені здається цілком імовірним зворотне: чудово богоносець знає, в чому його інтереси. А путінське телебачення лише ставить крапки над «i» й рятує богоносцю репутацію.
Що я маю на увазі? А те, що, хоча маніпуляція громадською думкою відбувалася практично відразу після перемоги над путчем, а потім продовжилася і грою за сербських братів менших, і за рятівників від фатального реваншу комуністів, але не настільки ж, щоб ще за Єльцина агітувати за майбутнього Путіна? А Путіна країна богоносців впізнала відразу, як укопана, і до всякого розгону унікального трудового колективу «НТВ» вже була на його боці: і в чеченській війні, і в поверненні гімну, і у всіх патріотичних реваншах від Придністров’я до Південної Осетії, які трапилися до будь-якого зростання ціни на нафту.
Тож, не применшуючи уїдливість путінської пропаганди, не будемо надто вже принижувати путінську більшість: вона хотіла того, що отримала, й цілком здатна нести за це відповідальність. І зараз, коли ми розмірковуємо про це всуху. І коли настане час змінювати назви центральних площ.
Путін, можливо, і вгадує, чого від нього хоче його більшість, але вгадує досить-таки точно. Вона хотіла і радянського великодержав’я, і перемоги в Чечні, і перемоги над «гризунами», і повернення Криму як початку реставрації радянської могутності, й узагалі продовження банкету. Хотіла й хоче; і можливість проявити своє бажання у неї (більшості) було задовго до того, як Путін вибори перетворив на те, на що вони перетворилися за згодою цієї більшості.
Але якщо ви вважаєте, що це така духовність із богоносця пре, як коротке дихання на морозі, мовляв, це так, щоб дати відкоша лібералам продажним й інтелігентам в окулярах, то знову ж таки — ні. Немає жодного протиставлення ідеалів та інтересів. Є лише одні інтереси, тому що ідеали, які не приносять користі, швидко забуваються. Стираються на порох, як твій каблук. Коли символічні цінності не мають можливості для легкої конвертації на матеріальні, то вони дуже швидко знижуються в ціні. Як рубль за першої появи Кірієнка. Тож усі ці кунштюки, які здаються дрімучими забобонами — любов до Сталіна і сильної жорстокої руки, ніжність до великодержавної могутності й імперії від моря і до моря, до того, що Червона армія найсильніша — зовсім навіть не слабоумство інфантильне або атавізм. Як і раболіпство, яке частіше називають безмежною лояльністю до влади. Це все речі, які приносили і приносять протягом десятиліть і століть прибуток — імперцям, великоруським шовіністам, дбайливцям сильної руки й великодержавним патріотам. Ну, і тим, хто грає на цій клавіатурі. Суть, повторимо, зовсім не в ідеалах, викривлених, мовляв, пропагандонством, а в тому, що, нічого не роблячи (а це важлива умова щастя богоносця), він отримував і отримує дивіденди від розширення імперії та експлуатації колоній.
Так, як ми знаємо, туляки й суздальці жили гірше за фіннів і поляків за часів царя-батюшки, але ж фінни й поляки працювали незрівнянно більше. Рівень життя в Росії, звичайно, нижчий і завжди був і буде нижчий, ніж в освічених країнах. Але в освічених країнах і рівень відповідальності вищий, і блуд праці не ночував у крові. Тож коли злюка Бабченко несамовито кричить: «Как — кто убил, вы и убили-с!», то не треба занадто сердитися на його емоційні інвективи. На те вони й інвективи, щоб висловлювати їх голосно і з піною обурення. А якщо тут занепокоєння за те, що усім світом мажуть одним кольором, мовляв, є й ті, хто за Путіна нібито не голосував, але й вони резонно побоюються, що якщо дійде до кривавої бійні, то їм перепаде ненароком, то і тут є що уточнити. А чи не проспала висококультурна російська інтелігенція, яка нутром давно розуміє, до якої прірви тягне країну Пушкіна і Тургенєва союз меча й орала (путінського підворіття з богоносцем від сохи); чи не проспала вона свою, так би мовити, місію? Чи не була вона занадто благодушно налаштована до своєї ролі у лихі дев’яності й путінські нульові? Чи не занадто вона впивалася можливістю пожити, нарешті, нормальним життям, яке їй забезпечували доходи від тієї самої нафтової ренти й оранки на всіляких олігархів та їхніх добровільних помічників? І добре ще, якщо не на Кремль. Можливо, від людей із освітою у переломні періоди потрібно трохи більше, ніж писати рецензії на фільми та концерти? Можливо, рано почали спочивати на лаврах і жити як усі цивілізовані люди, вважаючи, що демократія і ринок виправлять все самі? Чи не ми гидливо морщимося, коли відомі актори й режисери гламурного Голівуду на гламурних сценах на кшталт Оскара повторюють одні й ті самі нудні прописи, нібито мало просто бути Артистом: мовляв, тут дихає ґрунт і доля. Я, до речі, тут серед вас, я теж спочивав на цих самих лаврах на хвилях радіо «Свобода» і не вважаю себе таким, хто купив індульгенцію на кілька епох вперед. Проср..ли ми, друзі, мить перелому й переходу, але ж його, може, і не буде більше. Чи ви думаєте, що миті в історії, як чернетки у Толстого: виправляй, скільки хочеш, поки ідеал промайне знайомим обличчям в отворі дверей? Ні, дуже може бути, такого шансу за наше життя більше й не буде, а буде одна розплата за благодушність, снобізм і слабкодухість, і більше нічого. І не варто розраховувати, що народ, мовляв, прокинеться як чудо-богатир у своїх Волоколамськах і Кемерових і зробить всю брудну роботу. Не зробить. Йому потрібно цілепокладання, йому потрібна впевненість і приклад тих, хто краще за нього освічений, і хто не зневажає його, як соціального невдаху. Йому потрібна попередня інтелектуальна робота за цим самим цілепокладанням, якому він повільно, як корабель або краще віз, що застряг у багнюці, повірить. Або хоча б запам’ятає, як щирий порив. Тому що такого життя, щоб спочивати на лаврах, та ще нічим не підкріплених, такого немає, і ніколи не було. І не буде.
А всі інвективи іншому традиційно пролітають повз каси. У будь-кого іншого на будь-які найсміливіші і найдотепніші закиди така слоняча шкіра й залізні аргументи, чому саме він вчинив так, а не інакше, що краще не починати дорікати. Ні влада, ні богоносець нічого не чують і не бачать, а коли побачать і почують, для всіх і всього буде запізно. Та й взагалі у них апарату начебто немає, за що їх теж смішно зневажати. Немає апарату для рефлексії і самоаналізу, тільки для самовиправдання. Та ще й точне знання, як мізки собі й іншим заморочити і пояснити, що я завжди маю рацію. Ми в цьому не дуже відрізняємося: ми теж маємо рацію завжди і в усьому, хіба що аналітичний апарат такий-сякий у нас є. Тож краще в дзеркало дивитися, чий характер крутий, виблискуючи циркулем залізним. У дзеркало, в дзеркалі якщо щось і можна розгледіти, то тільки там. Більше ніде.
