Якщо завтра війна...
Заявлене 14 березня виведення російських військ із Сирії викликало небувалий ажіотаж у проукраїнських лавах. Для людей, які розуміють, що являє собою путінський режим, початок сирійської авантюри виглядав як безумство. Давайте згадаємо хронологію подій.
Виступаючи на Генасамблеї ООН, Володимир Путін, звертаючись до світових лідерів, висловлює ідею про створення «антигітлерівської коаліції» для боротьби з ІДІЛом. У відповідь Барак Обама акуратно натякає, що коаліція вже існує, діє цілком успішно. І якщо Росії цікаво захистити світ від Ісламської держави, то вона цілком може до неї приєднатися. Одна умова - Башар Асад має піти. Але Путін не був би Путіним, якби не діяв гібридно - тобто нахабно і неадекватно. Буквально через кілька днів Росія з помпою заявляє, що розпочинає «праведну боротьбу» з ІДІЛом у коаліції з легітимним Асадом і починає масовані бомбардування. Тільки не ІДІЛу, а й тієї частини сирійського опору, яка завжди була вірним союзником західної коаліції, очолюваної США.
Ще раз, щоб було зрозуміло. Путін, який загрузнув тоді на українському Донбасі і в Криму, отримавши санкції нерукопотисного ізгоя, влазить у Сирію, яку на той час контролює коаліція країн – учасників НАТО, і починає бомбити усіх підряд. Правозахисники криком кричать, світ здригається від жахливих кадрів убитих дітей і розбомблених лікарень, а Путіну хоч би що. Він розповідає про «мирні бомбардувальники» і вбиває, вбиває, вбиває. За п'ять місяців відбувається щось, що змушує його ретируватися буквально за одну ніч.
Багато хто сьогодні радіє, вважаючи, що ця ситуація свідчить про те, що у світових лідерів є все ж важелі приведення до тями кремлівського неадеквата. Втеча російських військ із Сирії, на їхню думку, доводить, що у схованках світової дипломатії залишилися ще пропозиції, від яких Путін не може відмовитися. Але це не має ніякого значення для тих десятків тисяч загиблих, які стали жертвами несподіваної російської авантюри. Перед нами ситуація, за якої злиденна країна, яка перебуває під санкціями і в міжнародній ізоляції, може дозволити собі увійти, налити крові і вийти без будь-яких для себе наслідків. Звичайно, її зупинять. Але ніхто не в змозі зупинити те кровопролиття, яке вона здатна вчинити за примхою неадекватного лідера.
У цьому випадку колективний Захід і колективний Путін не рівноцінні у своєму ставленні до безпеки мирних громадян. Турбота про збереження життя мирного населення - виключно відповідальність держави. У Сирії немає держави, але вона є в Україні. Нас у цій ситуації має цікавити мирне населення. Бо ми - громадяни України, і є мирне населення, безпека якого повністю перебуває в зоні відповідальності влади. Безумовно, у нас є армія, озброєння, лінія розмежування. У нас навіть є «мінські угоди». Але в разі неадекватного масованого удару у нас немає плану реакції, порятунку, евакуації, доведеного до кожного жителя сорокамільйонної країни. У нас немає загонів цивільної оборони, навчальних центрів і програм.
Так, наприклад, у Литві відбуваються регулярні навчання з цивільної та територіальної оборони, у яких беруть участь ті самі мирні громадяни. За основу береться сценарій захоплення українських Слов'янська і Краматорська. У той момент, коли військові відпрацьовують способи блокування та знешкодження диверсантів, які захопили органи влади, громадянська оборона навчається евакуації населення з прилеглих районів, відпрацюванню сценаріїв взаємодії громадян в умовах бомбардувань і вторгнення. Людей вчать, як поводитися, «якщо завтра війна». І займається цим державна влада, яка розуміє, що «пересічники», які шастають під ногами у військових в хаотичних спробах врятуватися ,- аж ніяк не додають боєздатності армії і нацгвардії.
Ставши жертвою неадекватного агресора, що не щадить мирне населення і інфраструктуру, Україна за два роки так і не виробила програму цивільної оборони та навчання громадян злагодженим діям у момент небезпеки. Щось робили громадські активісти та волонтери, але держава залишилася байдужою.
Найцікавіше, що українці в більшості своїй підспудно розуміють, що в країні війна. Більше того! Армію супротивника на наших кордонах, нескінченні провокації і погрози не заперечують і українські військові. Навіть представники влади не соромляться нагадувати з екранів телевізорів про те, що критика і невдоволення їхніми діями неприпустимі зараз, «бо в країні війна». Але безтурботне життя українського тилу говорить нам про те, що розмови про війну в нашій державі важливіші, ніж реальна підготовка до неї. Адже громадяни, які усвідомлюють небезпеку, - мобілізовані і сконцентровані. Вони висувають зовсім інші вимоги до влади, яка демонструє злочинну безтурботність і недалекоглядність.
Нам не варто радіти тому, як швидко Путін ретирувався з Сирії. Це привід замислитися, а чи готова наша країна не опинитися на сирійському місці. У той момент, коли Литва - країна НАТО, що має боєздатну армію, сучасну авіацію, системи ПРО, яка розмістила за останні півроку на своїй території додатковий іноземний контингент, навчає своїх громадян реакції на «український сценарій», нам можна сміливо готуватися до сценарію сирійського. Така обережність не може бути зайвою, бо вона в першу чергу дає громадянам зрозуміти, що країна готова на адекватну відповідь агресорові і здатна захистити мирне населення. А найголовніше - це розв’язує питання консолідації влади і суспільства краще, ніж полум'яні заклики з телевізійних екранів.
