Закон Ярової в дії
Історія Росії стрімко перетворюється на суцільне мінне полеУ Росії створено небезпечний прецедент. Жителя Пермі Володимира Лузгіна засуджено до штрафу в 200 тисяч рублів за репост «ВКонтакте» статті «15 фактів про бандерівців, або Про що мовчить Кремль». Йому інкримінується стаття про реабілітацію нацизму (частина 1 статті 354.1 КК), що з’явилася завдяки сумнозвісному «закону Ярової».
Пермський крайовий суд визнав, що в статті містяться завідомо неправдиві твердження про спільний напад СРСР та Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року і про розв’язання цими державами Другої світової війни, що нібито суперечить фактам, викладеним у вироку Нюрнберзького трибуналу. У цьому формулюванні є певна стилістична неточність. У «15 фактах» стверджується: «Комуністи та Німеччина спільно напали на Польщу, розв’язавши Другу Світову війну 1 вересня 1939 року!» В необізнаного читача може скластися враження, що Червона Армія, як і вермахт, вдерлася до Польщі 1 вересня 1939 року, в день початку Другої світової війни, тоді як радянське вторгнення до Польщі насправді розпочалося на 16 днів пізніше німецького.
Однак, заради справедливості, необхідно відповісти, що наведену вище цитату ніяк не можна визнати як таку, що містить неправдиву або хибну інформацію, оскільки автор статті не стверджує, що СРСР та Німеччина вдерлися до Польщі одночасно. А спільне розв’язання Другої світової війни Гітлером та Сталіним однозначно випливає з секретного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, де передбачався розділ Польської держави за певною розмежувальною лінією.
Зрозуміло, подібне не могло міститися у вироку Нюрнберзького трибуналу, оскільки між союзниками було досягнуто попередньої домовленості, що на Нюрнберзькому процесі не будуть оголошуватися факти, що компрометують будь-кого з членів Альянсу. До їхнього числа було віднесено й секретні протоколи до радянсько-німецьких угод і вторгнення Червоної Армії до Польщі 17 вересня. Тим безглуздішою є вимога «закону Ярової» співвідносити події Другої світової війни неодмінно з Нюрнберзьким вироком. Адже він не може відображати й вичерпувати всю реальність війни. І вже зовсім безглуздо звинувачувати людину за кримінальною статтею за те, що вона пише те, чого не було у вироку на Нюрнберзькому процесі.
Зазначу також одну неточність, що міститься в «15 фактах». Там стверджується, що «ОУН Б — бандерівці ... були проти будь-якої співпраці з Німеччиною». Заради історичної істини необхідно відзначити, що ОУН-Б співпрацювала з Німеччиною аж до початку липня 1941 року — до розгону німцями українського уряду у Львові та арешту Бандери і його соратників. Бійці ж українських батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», а потім 201-го поліцейського батальйону продовжували співпрацю з вермахтом аж до листопада 1942 року, коли вони відмовилися складати присягу Гітлеру й були роззброєні і відведені в тил. На щастя, цю неточність Лузгіну нібито не інкримінували.
Взагалі ж винесений вирок, особливо, якщо його не буде оскаржено і скасовано у вищій судовій інстанції (шансів небагато, але потрібно спробувати подати касаційну скаргу), викликає почуття тривоги. Адже тепер суди, особливо провінційні, будуть легко штампувати вироки з приводу будь-яких текстів, зокрема у соцмережах, стверджуючи, нібито їх автори й розповсюджувачі перекручують факти, зафіксовані в Нюрнберзі. Але насправді російська влада таким чином хоче зберегти цілком радянську картину історії Росії та СРСР XX століття, що сходить ще до часів Сталіна, , кульмінацією якої вважається Велика Вітчизняна війна. Критика дій нинішньої влади в Росії і так обмежена до мінімуму й допускається лише в маргінальних малотиражних виданнях, та ще у соцмережах, але й там все частіше запроваджують цензуру.
Однак тепер не можна буде критикувати навіть Радянську владу. Вірніше, можна буде, але тільки за незаконні політичні репресії 1930-50-х років. Навіть про Голодомор, як про штучно організований владою голод, незабаром можуть заборонити писати. Хоч яка, а все-таки влада. А будь-яка влада — від Бога. У цьому Путін та його соратники якщо й не переконані самі, то не сумніваються, що народові треба всіма силами прищеплювати саме таке переконання. Щоб люди сліпо вірили в непогрішність національного лідера і ні в чому не сумнівалися. А віра міцна невіглаством. І чим менше народ буде знати не тільки про своє справжнє становище, але й про нещодавнє минуле, тим для існуючої влади краще.
Можливо, на те, що «закон Ярової» поспішили випробувати на практиці, вплинув початок передвиборчої кампанії до думи. І позасистемних опозиціонерів (не плутати з КПРФ, ЛДПР та «Справедливой Россией»!) тепер можна буде притягати до відповідальності, зокрема, за необережне звернення до теми Другої світової війни. Очевидно, зараз вже небезпечно стверджувати не тільки те, що Сталін і Гітлер разом розв’язали Другу світову війну і що Червона Армія окупувала східну Польщу. Крамольними, очевидно, стають твердження про радянську окупацію країн Балтії, а також Бессарабії і Північної Буковини. Не можна буде, ймовірно, говорити про радянську агресію проти Фінляндії.
І, звичайно ж, під абсолютною забороною опиняться злочини Червоної Армії в Європі в 1944-1945 роках. Адже про них адже, зі зрозумілих причин, жодного слова не говорилося в Нюрнберзі. І зараз вже не можна називати бандерівців представниками національно-визвольного руху, які боролися за незалежність України. За це, боюся, не тільки оштрафувати, а й посадити можуть.
Думаю, наступна на черзі — історія громадянської війни. Якщо влада ще остаточно не розібралася, за червоних вона або за білих, то про кого вже точно не рекомендується російським історикам писати позитивно, так це про національні рухи і їхні армії, які боролися як з більшовиками, так і з білогвардійцями: польський, український, фінський, естонський, латиський та інші. А потім, дивись, цензура, тобто офіційно сформульована історична позиція держави, й до Івана Грозного з Рюриком дійде.
Недарма Путін зовсім нещодавно на зустрічі з російськими послами заявив, що «не можна просто пропускати брехню стосовно Росії, не можна допускати фальсифікації історії» (http://www.kommersant.ru/doc/3026006?utm_source=kommersant&utm_medium=all_levo&utm_campaign=vybor)
Історія Росії стрімко перетворюється на суцільне мінне поле. Але країна, яка не тільки не виносить уроків з історії, але навіть не має змоги об’єктивно обговорювати її, приречена на те, щоб опинитися на узбіччі історії.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва