Запротокольована зрада
або Чому прагне повернутися Азаров
Микола Янович Азаров днями виступив із цікавою заявою, повівши мову про своє повернення до України, та ще й із якимось «планом порятунку». Проблема тут не тільки в тому, в якій якості збирається повертатися Азаров - у якості глави маріонеткової проросійської адміністрації на частині території України (варіант: у всій державі), як приватна особа чи як лідер якогось новітнього «Русского блока». Проблема ще й у тому, що Азаров у будь-якій нормальній країні давно був би оголошений державним зрадником – адже керований ним уряд розвалив армію та флот і передав управління їхніми рештками російській агентурі. Проте такого жорсткого жесту з боку чинної влади Азаров, схоже, не боїться. Через що? Чи не є однією з вагомих причин цього те, що переважна більшість українського політикуму, м’яко кажучи, не надто адекватно відреагувала на зміст недавно оприлюдненого протоколу засідання РНБО від 28 лютого 2014 року, де розглядалося питання стосовно дій України у відповідь на початок російської окупації Криму?
Зверніть увагу: той вихор звинувачень і контрзвинувачень у «зраді інтересів країни» та «страху взяти на себе відповідальність», який здійнявся після оприлюднення протоколу, у ці дні практично не зачепив високопоставлених фігурантів скинутої Майданом (власне, народним повстанням) можновладної верхівки, всіх цих «золотих батонів» різного калібру. А між тим саме їхня діяльність довела Україну до катастрофічного стану, коли об’єктивно не було достатніх сил ефективно протидіяти російській агресії.
Я не випадково написав «ефективно протидіяти», оскільки переконаний: попри тодішні заяви деяких представників нової влади, що, мовляв, війська Путіна нікому буде спинити, якщо вони підуть на Київ, не лише спинити, а й знищити значну частину цих військ вдалося б. Адже танки, БТР і БМП чудово горять і від пляшок з «коктейлем Молотова»… Інша річ, що спинили б і знищили ціною величезної крові, що воювали й гинули би курсанти, студенти, ветерани ВДВ і прикордонних військ – погано озброєні та належно не «збиті» у підрозділи. Втім, можливо, хтось вважає, що це був би найкращий варіант, бо Кремль би зазнав очевидної поразки в народній війні українського люду проти нього? Не знаю, не знаю… А тому питання, чи слід було тоді, ранньої весни 2014-го, на повну силу воювати з Путіним і перемагати його ціною десятків тисяч життів найкращих українців, залишаю відкритим. Власне, це окрема тема. Тим часом словосполучення «не було достатніх сил ефективно протидіяти російській агресії» стосується передусім персонажів, які були на високих посадах за режиму Януковича, в тому числі й тодішнього прем’єра Азарова.
Ось найбільш значущі в контексті нашої теми фрагменти деяких виступів на тому засіданні представників силових структур.
Валентин Наливайченко, Служба безпеки України.
«Перехід фактично на бік ворога і вчинення військових злочинів військовослужбовцями, спецпризначенцями «Беркут» та іншими правоохоронцями України, які служать або служили в Криму, є дуже масштабним і небезпечним елементом, оскільки вони перейшли повністю в координацію військового вторгнення, яке намагається здійснити політичне і військове керівництво Росії…
Особливо складна ситуація у Військово-морських силах України… Моральний і психологічний клімат у керівництві надзвичайно низький, якщо б не сказати, взагалі зрадницький».
Арсен Аваков, Міністерство внутрішній справ.
«Мы устанавливаем связь с сотрудниками, которые не предали, но среди милиции таких очень мало…»
Ігор Тенюх, Міністерство оборони.
«Ми не готові до повномасштабної війни. Нам потрібен час, нам потрібна допомога… Буду говорити відверто. Сьогодні у нас немає армії. Вона системно знищувалась Януковичем та його оточенням під керівництвом російських спецслужб. Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угрупування чисельністю біля 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойову задачу. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблему Криму. Ми їх там просто покладемо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення?..
15 тисяч [у складі ВМСУ, базованих у Криму – С.Г. ] – це повний склад військових. Тобто всіх, які нам підпорядковані. Але це – номінальна чисельність… Готових виконати наказ щодо застосування зброї буде 1,5-2 тисячі максимум…
Ми не контролюємо збільшення їх військ як повітряними коридорами, так і морським шляхом. Їх десантні кораблі виходять на будь-яку точку узбережжя…
Нам треба відновлювати зруйновані Збройні Сили. Проводити навчання військових. Навчань не було багато років. Є солдати, які в житті ніколи не стріляли…».
І ще один красномовний фрагмент стенограми – цього разу у формі діалогу.
«ТУРЧИНОВ О.В.
Шановні колеги, я буду зараз надавати слово для пропозицій щодо рішення Ради національної безпеки і оборони. По пропозиціям: підняв руку – вноситься пропозиція. СБУ, - я хочу почути від вас пропозиції щодо роботи по нейтралізації тих, хто сьогодні займається сепаратизмом. Це стосується негайного затримання Константинова, Аксьонова та інших.
НАЛИВАЙЧЕНКО В.О.
Будемо працювати в цьому напрямку, але якими силами це зробити? Ось питання».
Чи були нещирими очільники силових структур? Чи применшували вони реальний потенціал опору України? Чи боялися вони навіть путінської тіни, а чи ні? Інформація з інших джерел – передусім від військовиків середньої ланки – підтверджує: ситуація, яка склалася у ЗСУ, МВС та СБУ наприкінці лютого 2014 року, на засіданні РНБО описана загалом правильно. Інша річ, що цю ситуацію можна було істотно змінити на краще навіть не за місяць, а за пару тижнів, але так не сталося – за винятком окремих структур і частин. Але це тема окремої розмови – й підстава окремої відповідальності.
Що ж стосується оцінки діяльності режиму Януковича у царині національної безпеки, то протокол засідання РНБО (як і сила-силенна інших матеріалів) недвозначно фіксує факти державної зради з боку Януковича, Азарова та Ко. Вони де-факто за роки свого правління передали частину невід’ємних засад існування Української держави під контроль Росії, поставивши на силові структури або громадян останньої, або її агентуру, цілеспрямовано руйнуючи ЗСУ та СБУ (МВС же перетворили з правоохоронної на олігархоохоронну структуру). Іншими словами, Україна станом на кінець 2013 року частково перестала бути незалежною державою; з отриманням Януковичем відомої 15-мільрдної позички від Росії втрата незалежності мала би продовжуватися (бо віддати її грошима за умов падіння економіки, спричиненого діями уряду Азарова, він не зміг би, тож довелося б віддавати територією і суверенністю). Тож виникає логічне запитання: чому ніхто зі знаних політиків хоча би після опублікування зазначеного протоколу не порушив питання про необхідність зафіксувати на найвищих рівнях факт державної зради команди Януковича?
Можуть сказати: гріхи Януковича, Азарова та інших розслідуються… Вони рано чи пізно будуть розслідувані та передані до суду… А там Печерський районний суд міста Києва через рік-два винесе справедливий вердикт… Бо ж у нас верховенство права, ми йдемо до Європи…
Проте це – не аргументи. Крім юридично-правової, існує ще й політична оцінка, і її відкладати у довгу шухляду аж ніяк не годиться, чи не так?
Можуть сказати й інше: ви подивіться, якими капітулянтами виставили себе на цьому засіданні деякі ультра-патріотичні персонажі української політики, то хіба не треба належно оцінити їхні дії та бездіяльність? Згоден, треба. Але спершу йде «А», потім «Б»; без належної оцінки дій очільників режиму Януковича щодо знищення ЗСУ та СБУ неможливо – як з погляду логіки, так і під оглядом юриспруденції – оцінювати дії та бездіяльність тих, хто навесні 2014 року опинився біля владного керма. Бо ж вони посилатимуться на те, що їхні попередники, мовляв, свідомо нищили знищували військо та СБУ, а їм за це нічого немає, навіть оціночної заяви чи постанови Верховної Ради не було, а ми у порівнянні з ними білі та пухнасті! Тож для того, щоб змогти сказати «Б» щодо «білих і пухнастих», треба спершу сказати «А» стосовно попередників; кожен має відповідати за скоєне ним і його командою.
А якщо цього не буде зроблено, якщо все зведеться до чвар політиків між собою, якщо розслідування злочинів режиму Януковича і винесення судових вердиктів відкладеться у «довгу шухляду», - то нічого буде дивуватися поверненню «колишніх» і влиттю їх у політичне життя, наче нічого і не було. Схоже, Азаров відчуває цю атмосферу на владному Олімпі, тож і готується повернутися. У якій конкретно якості? Це залежить від того, чи й далі нинішні можновладці робитимуть вигляд, що слова «злочинний режим» - це тільки образний вислів, а не констатація факту державної зради.
