Заворушення в Західному Папуа: досвід радикалізації замкнених спільнот
В часи глобальних соціальних трансформацій соціальні протести спорадично спалахують в різних частинах світу, - від Нікарагуа і Гаїті до Гонконгу, а останній спалах відбувається прямо зараз в індонезійській провінції Західне Папуа. Протести розвиваються за схожою логікою, але з різною динамікою, яка залежить від будови конкретних суспільств. Наприклад, протестувальникам в Гонконгу знадобилося майже півроку щоб досягти того рівня радикалізації, якій протестувальники в Західному Папуа легко перетнули за неповні два тижні.
Зрозуміти, що впливає на динаміку радикалізації, є важливим з точки зору безпеки, тому заворушення в Західному Папуа – цій Мецці антропологів – заслуговують на окрему увагу.
На початку серпня в соціальних мережах почалося вірусне поширення відеоролику, в якому група індонезійських військових знущається з папуаських студентів в східно-яванському місті Сурабая, називаючи їх «мавпами, свинями та собаками». Після цього в папуаській спільноті провінції Західне Папуа, що розташована на острові Нова Гвінея, піднялася хвиля обурення, яке довго накопичувалося на тлі важкого історичного досвіду, негативних для автохтонного населення демографічних тенденцій останніх 20 років та дискримінаційних господарських, релігійних та культурних практик індонезійського уряду.
Провінцію Західне Папуа, що є трохи меншою за Іспанію, дуже слабко розвиненою, віддаленою від столиці Джакарти на 4 тисячі кілометрів, але наділеною значними запасами деревини, природного газу, золота, міді, вкриту щільними тропічними лісами, швидко охопили протести проти расової дискримінації. Демонстрації і марші, що відбулися в 30 містах, швидко переросли в акції за незалежність провінції. «Вільний Папуа – це те, чого прагнуть мавпи!» - написано на плакатах демонстрантів.
Уряд Джакарти намагався придушити протести, заарештувавши кількох осіб, але проґавив етап радикалізації, не побачивши ані справжніх шляхів розповсюдження радикальних закликів, ані способів, якими ці заклики ставали «видимими» у спільнотах.
В здебільшого християнізованому середовищі папуасів осередками розповсюдження закликів національно-визвольного характеру стали церкви. «Прийшов час кожному з нас стати новими Мойсеями і вийти зі стану рабства», - кажуть проповідники в церквах Західного Папуа.
Поява на спонтанних акціях протесту людей в традиційному папуаському вбранні та використання традиційних ритуалів миттєво робить ці акції видимими для локальних спільнот, примушуючи людей масово приєднуватися до протестів.
Але водночас зовнішні спостерігачі, в тому числі і мусульманська індонезійська влада, не бачать цих маркерів і не чують цих закликів, позаяк перебувають ззовні цих традиційних спільнот і не розуміють перебігу кризових процесів у цьому специфічному соціокультурному середовищі.
З одного боку, це призводить до мінімізації чи навіть до унеможливлення адекватних реакцій на поширення закликів до протестів, але з іншого – до замикання протестних спільнот і, відповідно, - до майже неминучої радикалізації протестів.
Отже швидка і непомітна ззовні радикалізація вибухнула немов повстання, в якому виплеснулося обурення, накопичене за десятки років, що з часів колоніалізму. «Папуаси – це чорні, кучеряві, волохаті мавпи, які гарно співають і танцюють, продають горіхи та вишиті сумки і рушники на вуличних базарах, вони дурнуваті, завжди брудні і схильні до злочинів», - так, на думку мешканців Папуа, вважають індонезійці. Індонезійці є здебільшого власниками бізнесу, керівниками підприємств та організацій, посідають керівні посади в органах управління в Західному Папуа. Також Джакарта отримує основні прибутки з використання природних багатств Західного Папуа.
Це стало результатом соціальної політики Джакарти, спрямованої на збільшення кількості індонезійців в Західному Папуа та поступову асиміляцію автохтонних мешканців. Змінити демографічну ситуацію вдалося, але це призвело не до бажаної асиміляції, а до ще більшої сегрегації, зростання расизму і нерівності.
Все це багато років живило почуття відчуженості і обурення в місцевих громадах, які завжди ставили під сумнів результати референдуму про приєднання 1967, коли 1022 особи під наглядом індонезійських військових вирішили долю 800 тисяч мешканців провінції.
Соціальний вибух був питанням часу і збігу сприятливих обставин, а динаміка радикалізації залежала від структури суспільства і ефективності зворотних зв’язків в соціальній системі.
Сьогодні радикальні дії призвели до смерті принаймні 6 осіб, поранення щонайменше 12 осіб, численним підпалам та руйнування адміністративних та промислових будівель. Було спалено будівлю місцевого парламенту, кілька відділків поліції, підпалено і зруйновано будівлю місцевої в’язниці, що призвело до втечі ув’язнених, пошкоджено і частково зруйновано кілька промислових підприємств та об’єктів інфраструктури, зокрема, станцій мобільного зв’язку, підпалено кілька магазинів і багато автівок, в тому числі вантажівок, що призвело до блокування кількох важливих трас. Сотні тисяч людей в усій провінції проводять марші і демонстрації протесту, беруть участь в сутичках з поліцією та масових заворушеннях. В Західному Папуа, як мабуть і в усій Індонезії, відбувають найбільші заворушення принаймні за останні 40 років.
Цікаво, що місцеві і регіональні радикальні і екстремістські рухи, як і будь-які інституціональні організації, також виявилися не дуже готовими до такого раптового вибуху радикальних протестів. Місцеві організації анархістів, анархо-комуністів, маоїстів, націоналістів, Руху за звільнення Папуа, Національної Армії Визволення Західного Папуа та інших екстремістських угруповань почали приєднуватися до протестів, коли етап радикалізації був вже в розпалі.
Все це свідчить про серйозну роз’єднаність і сепарованість місцевого суспільства – роз’єднаність багатомасштабну і багатовимірну, соціальну, політичну, етнічну, релігійну, культурну, економічну і громадянську, яка породжує різноманітні соціальні загрози і конфлікти та блокує зворотні соціальні зв’язки. Ця роз’єднаність і є потужним рушієм радикалізації, і водночас вона заважає розв’язувати кризи і конфлікти, не залишаючи інших інструментів, крім насильства…
