Звідусіль чую розчарування результатами виборів...
А насправді, чи могли б результати бути іншими?
Зауважимо, що в усіх Майданах разом узятих, у добровольчих, волонтерських, реформаторських рухах взяло участь щонайбільше 15% громадян. Решта залишилася нерухомими — події останніх 12 місяців зачепили їх, але не змінили їхньої свідомості. Ми недооцінюємо суспільної інерції. Картина світу в людей не змінилася — тож голоси знову віддаються за ті самі старі пожовклі партійні гасла.
Серед найбільших прикрих сюрпризів — голосування на мажоритарних округах великих міст сходу й півдня за депутатів від старої системи, яку останнім часом метафорично називають «Гідрою». Ці міста, які справедливо пишалися своєю стабільністю, імунітетом до ворожої пропаганди, досягненнями волонтерського руху, — як виявилося, в основній масі залишилися там, де були. Активна меншість зрушила країну, але пасивна більшість вкрай інертна. Це ще не привід зовсім розчаровуватися, але завдання для подальшої роботи.
Інші неприємні сюрпризи пов’язані з проходженням до парламенту кількох одіозних особистостей там, де демократичні сили не змогли домовитися. І це вже прямі помилки партійних штабів.
Доволі великою та несподіваною неприємністю виявилось непроходження «Громадянської позиції» та «Свободи». Навіть для тих, хто і не був прихильниками цих партій, зрозуміло: що більше проукраїнських сил пройде в парламент, то менше бонусів отримають колишні регіонали. Маючи на початку досить прихильників, партії втратили їх «по дорозі» внаслідок слабкості кампаній.
Натомість є й хороші новини. Найбільша з них — вражаючий результат «Самопомочі». Нові обличчя, відкритий список, послідовна й активна комунікація, відсутність амбіцій лідера партії, а також ефект новизни разом спрацювали на результат, який перевищив очікування.
Інша хороша новина — низький результат Радикальної партії, яка на початку перегонів налякала супротивників. Утім, виборець врешті оговтався і дав собі раду.
Якщо давати оцінку виборам у цілому, то вона буде радше позитивною. По-перше, вибори відбулися, попри війну, і загалом були набагато чистішими за всі попередні. По-друге, антиукраїнські сили зазнали поразки, а комуністи взагалі зникли з політичного поля. По-третє, значна мозаїчність парламенту запобігатиме надмірній концентрації влади. По-четверте, популісти набрали менше, аніж могли.
Отже, повернімося до основного запитання: чи могло бути інакше? Відповідь: так і ні. Так — тому, що партійні лідери і штаби припустилися численних помилок, яких можна було уникнути, зважаючи на більш високу політичну культуру постмайданівських виборців. Ні — тому, що антимайданівські виборці залишилися зі своїми уявленнями, вони затихли, але не змінили своєї думки. Політики недооцінили одних та переоцінили інших.
І це приводить нас до думки про подальше розшарування суспільства, попри зовнішню єдність. Отже, все ще попереду. І хоча в останні півроку формування нової політичної нації набрало фантастичних обертів, поза цим процесом також живуть люди, тож їх треба або перетворити на українців, або доведеться у розпачі віддавати їм шмат української землі під наступну «народну республіку». Це завдання на наступні півроку, до місцевих виборів.
Валерій ПЕКАР, громадянська мережа «Нова країна»
