Без надії сподіваюсь
Рядки з пісні гурту Океан Ельзи «Впала між нами стіна», здавалося, вже не актуалізуються. Але знов і знов політики через власні амбіції намагаються збудувати стіну зі стереотипів, щоб вкотре розділити регіони.
Не зважаючи на те, що останнім часом було «зроблено» багато зусиль, подолано чимало бар’єрів, побудовано багато мостів для того, щоб суспільство почало думати над тим, ким воно є, і ким хоче себе бачити, і навіть у людей «законсервованих» в своїх сталих поглядах почали розгойдуватися важелі «за» та «проти», як нам знов починають грати стару пісеньку про схід та захід, які ніколи не будуть разом.
І люди знову сумніваються, люди знову прислуховуються, знову не вірять.
Усе частіше в Донецьку я чую про «нацистів», «фашистів» та «бандерівців». Усе більший страх ці слова викликають у мешканців регіону.
Стереотипи, замість того, щоб розбитися, починають склеюватися. А для цього варто лишень натиснути на святе: історія, національна гідність. Тоді ніхто не розбирається чи є це правдою, чи вкинутою в інформаційний простір політичною технологією.
Попри те, що студенти західних областей надсилають на схід безліч відеозвернень, пишуть щирі тексти, щоб розвіяти жахи та страхи, але їх усе частіше відмовляються чути й замість того, аби вчитатися та вслухатися в цей «меседж», східняки відвертаються, спростовують кожне слово. «У Львові руйнують монументи радянським воїнам». «Західняки стають ворожими до східняків та діють проти них радикально, не визнаючи іншої думки». Людей зі сходу це лякає.
Зрозуміло чому політики тиснуть на народ - щоб розділити його, ослабити, та от чому люди піддаються цим маніпуляціям – таке питання ставиться рідко.
«Маніпулювати громадською думкою – дуже легко. Особливо коли громади – нема, отже, у неї нема й своєї думки», - писав Василь Стус. І справді, аби заплутати та залякати вже навіть не треба видумувати складний план, а можна просто згадати перевірені часом «страшилки». Люди не змінюються: вони, як і раніше, бояться вийти з зони власного комфорту, бо «моя хата з краю» діє безупинно, бояться власної історії, бояться змін, бояться висловити «іншу» думку та отримати по голові.
За результатами останніх досліджень Фонду демініціативи та центру Разумкова, 30% населення сходу України підтримує Євромайдан. Страх бути в меншості, бути не стадом, а громадою – ще одна причина, чому народ не хоче перевіряти правду й «споживає» лише ту інформацію, якою годують політики. А скільки ж з цих 70% східняків, які «проти», щиро вважають, що люди на Майдані перебувають там лише за гроші, й будь-які аргументи з цього приводу піднімаються насміх. Вони, мабуть, й не чули про Бібліотеку Євромайдану, про Вільний університет та інші освітні акції, які просто апріорі не можна пов’язувати з комерцією.
Та головна причина того, чому люди «ведуться» на неправду, не в хитрих ходах та маніпуляціях, а в тому, що стереотипам піддаються лише ті, кому зручно з ними жити. Тоді й не доведеться боятися агресії від незгодних, тоді й не треба буде захищати свою позицію, не треба докладати зусилля, аби аргументувати свою думку, а можна лише «спокійно» пити каву та чай на кухні, дивитися новини, які зараз можуть замінити будь-які бойовики та мелодрами, та сварити кожного, хто з каскою та синьо-жовтою стрічкою вигукує «Слава Україні!».
У Донецьку останнім часом активісти місцевого Євромайдану не виходять на мирні зібрання біля пам’ятника Шевченку. Не тому, що втратили надію, а тому, що просто бояться нових провокацій. Однак чомусь цей факт не обурює тих, хто виступає за мир та злагоду, за «стабильность и благополучие». Вони ж навіть не замислюються над тим, чому відбуваються ці провокації, хто ці люди, які приходять на донецький майдан, чи жертвують вони чимось, і, якщо жертвують, то чим.
Адже громадяни в регіонах не виходять на вулиці через те, що їм немає чого робити. Надія бути почутими – ось що змусило народ в областях виплюнути кляп з рота та сказати своє слово.
Однак на зміну Революції Гідності прийшла політична гра. Усе складніше розібратися, де правда, а де – брехня. Та замість того, аби бризкати піною від злості, щойно почуєш слово «фашист», варто спочатку подумати, навіщо та ким це слово було вимовлене, а головне – для чого. Хочеться постійно кричати: «Думай! Не піддавайся!».
