Бізнес-план кращий за Дацзибао
Мені не дуже подобається стиль закликів, яким би шляхетним цілям не присвячувалися слова агітації. Ними дихає увесь наш інформаційний простір. Ви коли-небудь зустрічали в західних виданнях заклики до громадян не смітити, вчити рідну мову, читати книжки, допомагати ближнім? Ні. Для таких звернень є храми або трибуни локальних спільнот, де можна висловитися й запропонувати товаришам по нещастю кидати пити, палити чи колотися. А у пресі зазвичай розглядаються конкретні кроки з подолання недуг і вирішення проблем. Що ефективніше: заклики не смітити чи штрафи за маленьке та велике свинство пропорційними сумами? Де екологічна поліція, яка є у всіх країнах, крім нашої?
Звичайно, честь і слава волонтерам за витрачене на збирання відходів нецивілізованності дозвілля. Проте як армію не можна утримувати на добровільні пожертвування, так не можна розсмітити країну на більш ніж 600 тисячах квадратних кілометрах. І українську мову не можна зробити повсякденною для кожного з нас, якщо не створити систему стимулів і штрафів. Якби ресторан, де офіціанти не говорять українською, потрапляв до іншої шкали з оподаткування, то, запевняю вас, усі б прагнули до мови, як до чайових. Я вже не кажу про держслужбовця, якому доплачують за знання іноземних мов, але не вираховують за незнання своєї. Замість доброї справи зі зміни правил життя, ми займаємося поганим, намагаючись закликами змусити змінюватися людей.
— А чому ви не розмовляєте українською? — Іноді питають мене у Facebook. Відповідаю за себе. Розмовляю, але пишу російською. Так сталося, що и вона рідна. І це не мої особисті примхи, а суспільна трагедія України, де багато людей були відірвані від культури, історії та взагалі правди. Тому не закликаю нікого й ні до чого. Просто розмірковую на своїй сторонці.
