Борошно чи зерно: як Україні нагодувати світ?
За твердженням експертів зернового ринку ми зараз спостерігаємо наявність профіциту зерна у світі. Його виробництво перевищує (хоч і незначно) споживання. Чи варто нам радіти таким успіхам світових виробників зерна, враховуючи, що Україна з її рекордними цьогоріч поставками за межі держави — 35, 4 мільйонів тонн — увійшла до трійки світових постачальників. Попереду лише США та ЄС.
Зростання в Україні експорту зернових культур стало можливим завдяки постійному підвищенню урожайності (за останні 5 років майже наполовину) та збільшенню посівних площ, зокрема кукурудзи. Однак і врожайність, і площі не можуть збільшуватися безкінечно. Тому досить оптимістичний прогноз міністра агрополітики О. Павленка щодо збільшення до 2020 року збору врожаю зернових до 100 млн. тонн виглядає швидше популізмом, аніж реальністю. Та й його заява про нарощення експорту зерна на рівні 40-70 млн. тонн теж наразі не підкріплена конкретними сучасними державними стратегіями та ефективним плануванням дій. (Робитися це мало би на засадах кооперативно-кластерних особливостей і пріоритетів регіонального зонування та технологічно-ресурсного залучення.)
Однак проблема, на мій погляд, лежить в іншій площині. Ні міністр Павленко, ні інші посадові особи чомусь не говорять про поглиблення переробки зерна в Україні. На тлі повідомлення про ціновий профіцит зерна у світі та одночасне голодування людей (до 800 мільйонів) це було б більш доречним.
Експорт сировини, яким би він не був, жодним чином не може зрівнятися з експортом продукції переробки. Остання має значно вищу добавлену вартість (у випадку із зерновими — в десятки разів), не говорячи вже про постійну затребуваність. За свідченням експертів, вартість зерна в товарах, вироблених з нього, становить лише трохи більше тридцяти відсотків. Решта доданої вартості припадає на переробку. Орієнтація ж на сировинний експорт рано чи пізно може зіграти негативну роль і боляче вдарити по економіці країни.
Із зерна сьогодні можна отримувати майже п’ятнадцять видів різноманітної продукції не лише харчової промисловості. Є великий запит на переробку зерна у фармацевтичному, текстильному виробництві, тваринництві, парфумерії тощо.
Однак, наприклад, найзатребуваніший продукт — борошно — Україна протягом десятиліть виробляє не більше 3 мільйонів тонн (на це йде 4 млн. тонн пшеничного зерна). Експортуємо ми 1 млн. тонн борошна, при тому що лише продовольчої пшениці продаємо 8 млн. тонн (загалом — 16 млн. т). Тобто, Україна втрачає значні кошти, віддаючи перевагу експорту сировини. До слова, один з лідерів продажу борошна – Казахстан — щорічно експортує понад 50 відсотків власного загального виробництва.
Сьогодні український агропромисловий комплекс зорієнтований на переважний експорт зернових культур. Тому досить швидко йде реконструкція морських портів країни, які служать перевалочними базами для подальшої відправки зерна. Є інформація щодо намірів будувати ще один порт задля збільшення такого продажу. При цьому про розробку державних програм підтримки малого та середнього сільгосппідприємця, зокрема, переробки злакових культур, будівництва великих елеваторів, баз зберігання тощо мова не ведеться. Тобто, на рівні уряду питання перспективного розвитку сільського господарства не проробляється навіть лінійно – як базовий регламент функціонального координування. Що вже говорити про геостратегічне моделювання сільськогосподарськими ресурсами, виходячи із коротких і динамічних змінних показників в цій сфері? Це зовсім поза межами існуючих управлінських практик (і, здається, розуміння) нинішньої влади.
Міністр агрополітики будує плани щодо фізичного збільшення експорту зернових (на рівні популістськи-імітаційних заяв) і, таким чином, потенційно позбавляє бюджет гігантських сум прибутку (та заодно робочих місць), який був би можливим при створенні сучасної переробної галузі зернових культур. Слід зауважити, що сприяння з боку держави переробці сільськогосподарської продукції впливало б на реанімацію середовищ життя в сільських громадах, адже сучасні технологічні рішення є за своєю суттю динамічними, мобільними та мають великий рівень ефективності.
Швидкий (і незначний) прибуток за рахунок експорту мільйонів тонн сировини таїть в собі велику небезпеку для всієї економіки держави, оскільки такий підхід приводить до деградації цілих напрямів народного господарства. І через певний час Україна з експортера може скотитись до імпортера — старше покоління пам’ятає це на прикладі СРСР.
Чи є підстави для оптимізму в питанні зростання переробної галузі сільського господарства? Дуже незначні, але є. Так, олійні культури на 80 відсотків переробляються в Україні. На експорт йде готова продукція, яка має високу додану вартість. Це дозволяє нам утримувати лідируючі позиції за цим показником. Одночасно якісний продукт служить найкращою рекламою економічного стану країни, створює додану вартість політичного ґатунку — піднімає престиж держави і її виробників.
Уряду варто такий підхід застосовувати і в інших галузях. І лише після цього заявляти, що Україна нагодує світ.
