Чому в закарпатців немає ностальгії за Австро-Угорщиною?
Часом слухаю знайомих мешканців Кракова, Трієста, Чернівців, Зальцбурга чи Львова – і мимоволі починаю заздрити, коли вони розповідають родинні історії столітньої давнини, сповнені ностальгійним сумом за прекрасним життям у чудовій і демократичній імперії. Насправді Австро-Угорщина й цісар Франц-Йосиф не були аж настільки ідеальними, толерантними й демократичними, але час зробив свою справу, формуючи золотий міф.
Такі історії найчастіше мені починають розповідати, коли чують, що я походжу із Закарпаття. Як у купе потяга двоє незнайомців починають розмовляти про чуже місто, шукаючи сполучників і зв’язків («А знаєш Василя, який живе біля автобусної станції? Я з ним разом служив, чудовий хлопець. Та як не знаєш?! Чорнявий такий, коротко підстрижений»), так і двоє громадян різних держав одразу починають шукати хоч щось спільне. Для мешканців Центральної Європи таким спільним була Австро-Угорська імперія.
Щоразу на такі сповнені ентузіазму історії про те, що наші пращури жили в одній державі, я відповідаю ствердно, але уточнюю: комусь у Австро-Угорщині була Австрія, а комусь – Угорщина. Тому коли ми приїздимо в Чернівці, можемо годинами роздивлятися величну й прекрасну архітектуру, а в Ужгороді центр можна обійти за п’ять-сім хвилин; тому українське національне піднесення почалося в Галичині, де було більше прав, а отже й шкіл, учителів, «Просвіт», друкованих ЗМІ, де був, врешті-решт університет, а в Закарпатті університет створено допіру після окупації Червоною Армією. За майже тисячу років панування Закарпаттям Угорщина так і не спромоглася на жодну велику інвестицію, край цей завжди розглядався лише як сировинний придаток, а люди, їхня мова й культура піддавалися нищівній мадяризації.
Згадую про це, читаючи книжку мемуарів Юлія Бращайка «Що видів я на Закарпаттю». Цей закарпатський громадський діяч і політик (1879-1955) був одним із стовпів українського національного відродження краю. Засновник «Просвіти», адвокат, міністр, член урядових комісій і делегат міжнародних переговорів, Юлій Бращайко був одним із батьків-засновників Карпатської України в 1938-1939 роках. Коли гітлерівський Райх разом із Угорщиною почав ділити Чехословаччину, саме Бращайко організовував народні збори й писав петиції, в яких закликав залишити Закарпаття Чехословаччині. Як робив це і одразу після Першої світової, коли стало зрозумілим, що Великої України у той момент створити не вдасться. Обирав Чехословаччину, стверджуючи, що за тисячу років закарпатці вже набулися в Угорщині, більше не хочуть.
Справді, за коротке міжвоєнне двадцятиріччя демократична масариківська Чехословаччина зробила для Закарпаття більше, ніж Будапешт за тисячу років: прокладено бруковані вулиці, збудовано сучасні адміністративні споруди, мости, електрифіковано населені пункти, з нуля побудовано чимало лікарень, шкіл, електростанцій, театр, талановитим учням надано стипендії для продовження навчання в університетах. Але головне: дозволено вільно послуговуватися і вчитися рідною мовою, створювати «Просвіти» і свої політичні партії, мати українців у місцевій владі та українських представників у Парламенті. Саме на цьому демократичному і вільному (хоч і не без недоліків) ґрунті й виросла потім Карпатська Україна. Словом, Чехословаччина для Закарпаття стала тим, чим для багатьох регіонів була Австро-Угорщина. Точніше – після 1867 року – Австрія. Тож і ностальгії особливої за цієї дуалістичною монархією закарпатські українці не мають. Про це та багато іншого – читайте в спогадах та роздумах Юлія Бращайка.
