Чи засвоїмо ми урок Хвильового?

Петро Кралюк

16 червня, 15:38

Майже 90 років тому відомий український письменник Микола Хвильовий кинув клич «Геть від Москви!» Він закликав українців відмовитися від орієнтації на російську культуру й переорієнтуватися на «психологічну Європу». Парадоксально, але Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) за походженням був росіянином. За політичними переконаннями — більшовиком. І як більшовик, активний учасник встановлення радянської влади в Україні сприяв тому, щоб Україна опинилася в лещатах тієї самої Москви — і політично, і культурно. Але незважаючи на своє російське походження й більшовицькі переконання, Хвильовий швидко зрозумів, що Україні з Москвою не по дорозі. Що треба орієнтуватися на Європу — хоча б щодо культури.

ЗІРКОВІ КОЛАБОРАНТИ

В Україні зараз війна. Можна її назвати комбінованою чи сучасною. Чи ще якось. Це не змінює суті. У нас окупували величезну частину території — Крим. І хочуть окупувати ще. Майже кожен день гинуть люди. Залишаються без батьків діти, жінки — без чоловіків, без дітей — батьки. Поки рахунок жертв, судячи з повідомлень, іде на десятки. Хоча уже є перша сотня загиблих українських вояків. Друга «Небесна сотня». Дай Бог, щоб не було третьої! А ще кожен день — десятки поранених. Чи усвідомлюємо ми, що маємо цілком реальну війну? Війну не з карикатурними вождями т.зв. ДНР чи ЛНР, не з чеченськими чи кавказькими терористами. Все це маріонетки. Ми маємо війну з Росією.

Війна — це не лише фронтові військові дії. Війна включає в себе важливі складові — економічні, політичні. Зрештою, важливою складовою війни є війна інформаційна. Так було, так є, так буде.

Війна стосується кожного. Навіть коли ти далеко від театру воєнних дій і, здавалося, твоє життя є мирним. Насправді, фронт проходить біля кожного з нас. Не обов’язково це видимий фронт, у більшості випадків — фронт невидимий...

Недавно, 31 травня цього року, нашій співачці Ані Лорак у Москві вручили російську музичну премія RU.TV. Ані Лорак була несказанно вдячна, фотографувалася зі статуетками російських самоварів (такий символ цієї премії). Виглядало це і цинічно, і абсурдно. Адже на Донбасі російські диверсанти проливають кров українських солдатів, а тим часом українська співачка дякує росіянам у Москві, що їй дали якусь премію. Проте на тлі гурту «Потап і Настя» Ані Лорак виглядала майже пристойно. Ті взагалі почали запопадливо дякувати Росії, що та приймає українських артистів.

Та це лише квіточки. Таїсія Повалій, не просто співачка, а й депутат Верховної Ради України, що потрапила туди за списком Партії регіонів, дала згоду відспівати на т.зв. днях Росії, які мали відбутися в Криму 12 червня.

Яка думка після цього всього могла з’явитися в росіян? Що українці — люди продажні. Тож, чому б не підкупити, сиріч мобілізувати, кілька сотень місцевих жителів Донбасу в проросійські «ополченці»? Чи розуміли згадані поп-зірки, що вони принципово не відрізняються від бойовиків, які воюють за російські гроші проти української армії. Адже і ті, і другі продавалися окупантам.

Але прикро не лише за відвертий колабораціонізм окремих українців. Колаборанти є в кожного народу. Прикро інше. Цей колабораціонізм у нас толерується. Ні «Потапа й Настю», ні Лорак, ні Повалій наші мас-медіа не збиралися ігнорувати. До речі, за часів «народної Польщі» талановитій акторці Барбарі Брильській, яка знімалася в радянських художніх фільмах (часто — відверто пропагандистських), діячі польського кінематографа влаштували бойкот. У 1980-х рр. її перестали запрошувати зніматися в кіно. Або ще один приклад. Всесвітньо відомий норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії Кнут Гамсун під час Другої світової війни підтримав Гітлера і фактично схвалив окупацію нацистами своєї батьківщини. За це норвежці його бойкотували, а після війни судили за колабораціонізм — незважаючи на те що він зробив надзвичайно багато для Норвегії. Скажете: несправедливо. Але нація, яка хоче вижити, мусить оборонятися. І талант, якщо він продажний, нормальною нацією не повинен толеруватися.

ЗГУБНА ДОБРОТА

Микола Хвильовий хай пізно, але зрозумів, що треба дистанціюватися від Москви і наближатися до Європи. Щоправда, він говорив про культурне дистанціювання. Але ж культурне дистанціювання передбачає й політичне.

Ми ж і далі віримо казкам про «братній російський народ». Ніби цей «братній народ» не чинив нам жорстоких кривд, починаючи із ХІІ століття, коли предки московитів 1169 року по-варварськи розграбували Київ. І ось зараз абсолютна більшість цього «братнього народу» підтримує свого очільника Путіна, який здійснює агресію проти України. Останні соціологічні дослідження показують, що рейтинг президента Росії, як ніколи, високий. А це ж народна підтримка. Підтримка «братнього народу» війни проти України.

Давайте скажемо правду: більшість наших людей і далі культурно підтримує російських окупантів. І не тільки на сході, півдні чи в центрі. А й на заході. Наведу кілька дрібних побутових прикладів. Сідаю в маршрутне таксі, яке здійснює перевезення між Києвом та одним з міст Західної України. Екіпаж західноукраїнський. Біля водія красуються синьо-жовтий прапорець, а також прапорець Євросоюзу. І водночас цей самий водій показує пасажирам російський фільм про доблесних російських силовиків.

Заходжу в одному з міст Західної України в ресторацію. Офіціантка вдягнута в українську вишиванку. Але на весь голос у ресторані лунає російська попса. Жартома кажу: ви ж така україночка, а «годуєте» своїх відвідувачів музикою окупантів. Не доходить. Лише коли прошу вимкнути цю музику, вимикає.

Або ще приклад. Маю одного знайомого, який (принаймні на словах) є щирим патріотом України. Запитую його, де він цього року святив паску. Виявляється, в храмі церкви Московського патріархату. Як же так, запитую, адже священики цієї Церкви проповідують «рускій мир», а деякі з них відверто підтримують російських терористів на сході, а то й воюють разом із ними. Воно то так, каже знайомий, але ж батюшка цього храму, де я святив паску, чоловік добрий, я його знаю.

Отож-бо, українці люди надзвичайно добрі. І толерантні. Вони і своїх ворогів ладні толерувати. Бути до них милосердними. Інша річ, що ця доброта й толерантність згубні для самих українців. Тільки вони цього не помічають. Чи помічати не хочуть. А тим часом цим користуються їхні воріженьки.

Хтось, може, скаже: це ж дрібниці. Звісно, дрібниці. Але завдяки цим дрібницям маємо велику частку населення, «зачарованого на схід». Населення, для якого російська чи російськомовна попса, вважайте, вершина музичного мистецтва. Для якого російські серіали про бандитів і міліціонерів ледь чи не шедеври кінематографії. І яке ладне молитися під орудою московських батюшок, що розповідають, ніби немає ніякої України, а є «Русь єдіная». Для такого населення Росія — майже ідеал. То, закономірно, виникає питання, чи можна чекати від такого населення опору російським окупантам.

Мені можуть заперечити. Мовляв, це не вина народу українського. Народ український вийшов на Майдан і року 2004, і 2013. І цей народ, незважаючи на чималі жертви, зумів побороти антиукраїнську владу. Вина в еліті (економічній, політичній, культурній), яка фактично допустила знищення української популярної української музики, українського кіно, всіляко толерувала священиків Московського патріархату, хоча більшість населення України підтримують створення своєї незалежної православної Церкви. Завдяки недолугій та зрадницькій (а було й одне, і друге) гуманітарній політиці нашої еліти маємо такий сумний стан речей і в сфері інформаційній, і культурній, і церковній. Воно ніби й так. Але чому народ, який зумів скинути антиукраїнську владу під час Майдану 2004 р., так і не спромігся поставити свою еліту на місце, не змусив її працювати на українську справу? Чи цього справді народу виявилося мало серед маси населення? Чи, може, цей народ здатний лише на тимчасовий чин, на революцію і не здатний на тривалу працю у відстоюванні своїх інтересів? ...І який так і не хоче дистанціюватися від звичної для нього Москви.

Та все ж, незважаючи на ці неприємні речі, про які йшлося, є «світло в кінці тунелю». До багатьох українців починає доходити, що толерування російських окупантів може нам дорого коштувати. Зіркові колаборанти, Ані Лорак й Таїсія Повалій, зазнали критики і в українських мас-медіа, і в соціальних мережах. Можливо, це змусило їх трохи замислитись. Принаймні українські поп-зірки не поїхали співати на «день Росії» до Криму. Хочеться вірити, що українці поступово починають засвоювати урок Миколи Хвильового.