Читання шкодить. Ну правда ж?
Це сталося! Я знайшла винуватця всіх наших бід і принципової нездатності людини бути щасливою! Одного дня ми навчилися читати – і відтоді понеслося.
Ви усвідомлюєте, що у всіх спільнотах, які надбали собі писемність (а це і на сьогодні ще не всі, які існують, – щасливці), читання завжди передувало письму? Щоб навчитися писати, треба навчитися читати. А коли ми читаємо, ми змінюємося. Можете це «звірити» з тими переіначеннями, які відбуваються з вашою дитиною, яка опановує абетку. Можете повірити антропологам.
Леві-Стросс (куди вже авторитетніший спостерігач) називав спільноти, які не мають писемності, холодними. Назва навряд чи вдала. Бо йшлося йому про те, що люди в таких спільнотах не будують свій світ як послідовність подій, пов’язаних хронологією, логікою чи причино-наслідковим зв’язком. Вони принципово не-історичні. Тепленькі такі.
Послідовники Леві-Стросса підхопили і пояснили. Допоки колектив людей не вміє і не потребує читати, він не бачить час як лінійний рух – від початку історії до її кінця. До речі, з появою Книги такий кінець історії навіть називають вголос одностайно: Кінець Світу, Апокаліпсис. Так от, люди, які не читають, відчувають час інакше. Все, що можна і що важить, для них відбувається тієї самої митті – але на різних рівнях. Ти народжуєшся і помираєш щомиті. Тобі боляче ще до того, як тебе вдарили. Ти щасливий не тому, що тебе люблять, а тому, що поки що ні.
Тепер вірите мені, що у всьому винне читання?
Ми навчилися читати і зрозуміли, що ми всі смертні і народжені тільки для того, щоб померти. Ми навчилися читати, і повірили, що всі наслідки мають причину, а отже провину чекає покарання, а чесноту буде винагороджено. А значить, існує бодай надія на справедливість. Що на кожен стимул буде своя реакція, адекватна стимулу. А це і є надія. Що в світі немає випадкових елементів. А це і є віра.
Ми винайшли собі паралельну альтернативну реальність, в яку тепер час від часу сягаємо з головою. Одна відома письменниця втішала: якщо рік за роком перечитувати «Гамлета» і записувати свої читацькі враження, то згодом можна прочитати свою саму чесну автобіографію. Шекспір – всього лише коментатор. Автори – завжди тільки ми. Офіційно це зветься «ескапізм(втеча) як категорія художнього письма». Тобто правдоподібний художній твір – це не «все, як у житті», бо варіант «все, не як у житті» в процесі читання просто неможливий. А неофіційно, наприклад, про це мені періодично кричать мої друзі: «Отямся! Життя – це не література!».
Звернули, що читання весь час пов’язують із ідеєю та відчуттям часу? І я теж уже це зробила.
Дізналася про дослідження екстазу. Там одним із критеріїв виходу за межі свідомості зазначають позачасовість, таке собі перебування в моменті «теперішнього, що триває». Роблю висновок: ані спогади, ані прогнозування майбутнього нас зробити щасливими не здатні. Задіяти уповні роботу несвідомого (де і зберігається більшість наших інфо-ресурсів) можна тільки «тут і зараз». Коли ми читаємо, ми ніколи не «тут». Ми – у минулому, бо згадуємо пережиті досвіди, щоб порівняти з описаними, зокрема, і читацькі досвіди. Перша реакція на нову книжку: «на що з раніше читаного вона схожа?». А це уже робота пам’яті. Друга реакція: «чого ця книжка нас вчить?». А це уже робота «на майбутнє».
Читання – хобі (приймемо як аксіому). Порівняємо цю розривку з іншою розвагою, яка формує певний тип свідомості, але на яку читання якнайменш подібне – з екстремальними видами спорту. Вони концептуально розбіжні якраз в переживанні часу. І навіть не тому, що, скажімо, стрибок з парашутом – це на секунди, а семитомник Пруста – це на роки. Коли спортсмени-екстремали пару секунд ширяють над землею і гостро переживають загрозу своєму фізичному життю, вони буквально екстатують – зокрема, втрачають відчуття майбутнього, живуть ті пару секунд, які тривають і тривають. (Відсилаю за доказами до книжки «І входить супермен» Стівена Котлера). Це зовсім не подібно до читання. Читання – не екстаз за суттю, а аскеза. Між тим, припущу, що відсоток нещасних випадків під час стрибків із парашутом значно менший, ніж під час читання Пруста.
Бо передбачувати наслідки своїх дій – цьому ми теж завдячуємо побудованій на логіці «причина–наслідок» навичці читання. Те, що ми читаємо, втім, переважно готує нас до найгірших сценаріїв. Але що тут поробиш? Історії про щасливих людей рідко пишуть, бо вони просто нудні – і щасливі люди, і їхні одноманітні історії.
Так от, передбачення є, кажуть, однією з наших базових динамічних стереотипів. Передбачення (саме воно, а не передчуття, про яке міркують містики і футурологи) ми потребуємо. За допомогою цієї прокаченої здібності ми віднаходимо смисл у всіх подіях навколо. Світ стає доброю книжкою, в якій не має і не може бути невиправданих, незгармонізованих, випадкових елементів. Спробуй навчити сучасну людину якійсь дії, яку вона вважає безглуздою! А коли ми «чогось не розуміємо», тобто втрачаємо зримий зв'язок між наслідком і причиною, то ми помиляємося – і часто. Читання – вічна і безкінечна робота над помилками: і не тільки власними, а й помилками всього людства.
В одній добрій п’єсі говорять двоє. Один із них навчився літати. Другий каже щось таке: «Людство здавна мріяло літати. Ти тепер це вмієш. Я – ні. Реалізувати мрії всього людства значно легше, ніж зробити щасливим окремо взятого мене». Зробитися щасливим важко, бо уже колись одного дня якась одна людина зрозуміла: знаки навколо нас можна скласти в певному порядку – і читати. Ну і кажу – понеслося відтоді. Пошуки Граалю, тобто ідеального причинного світу, без жертв же ніколи не обходяться.
