То де ж «правда»?
Про питання інформаційної безпеки, «Громадське ТБ» і не тільки
Багато років тому, ще до війни — вже звично звучить, правда? — один мій колега з IT департаменту великої американської корпорації розповідав мені про свої відрядження в Затоку під час операції «Щит пустелі» восени 1990-го. Його байки переважно стосувалися помилок американських інженерів при розробці та впровадженні нового армійського обладнання, способів їхнього пошуку в умовах воєнного часу та методів усунення. Історії були цікаві, парадоксальні та іноді комічні. І у своїй показовій невідповідності реалій війни і патернів мислення мирного часу, — дуже повчальними. Тоді я запитав його, чому він не оприлюднює свої спогади. «Я думав про це, навіть підготував статтю в журнал. Але прес-служба флотського підрозділу, до якого я формально був приписаний, не схвалила цю публікацію. І я відмовився». — «Але ж минуло багато часу. Та й існує багато різних медіа, що залюбки візьмуть цей матеріал, хіба ні?» — «Я запитував редактора одного видання. Він сказав, що не буде публікувати того, що не схвалено військовими. І розповів мені свою історію. Ось послухай».
«Він працював кореспондентом, і був відряджений до В’єтнаму під час війни. Там він зробив багато фото — важких, драматичних, навіть трагічних — на яких, серед іншого, було зображено понівечені тіла загиблих американських солдатів. Частину з тих знімків було опубліковано. Автор почувався героєм — він розповів людям правду про злочинну війну! Втім, перше, що зробили солдати в Сайгоні, побачивши публікацію, якою він вихвалявся, — набили йому пику: «Не для того ми два тижні домовлялися з в’єткогівцями про доступ на їхню територію та кілька днів тягли ці тіла на собі через джунглі, щоб ти показував їхні рештки, як на бойні. Ми хотіли, щоб їх поховали як героїв. Ти мародер». За півроку на антивоєнній демонстрації у Вашингтоні автору плюнув в обличчя хіпі — «Трупоїд! Ти не кращий за вбивць, якщо насолоджуєшся смертю!». Редактор не пустив його на зустріч з батьками солдатів — «Не треба тобі туди. Їх там будуть вшановувати, співчувати, а ти виставляєш їхніх синів або божевільними катами, або горілим пошматованим м’ясом. Попрацюй в архіві, чувак». І все це теж було правдою. Такою самою, що і та, яку він так сміливо показував у свої матеріалах. Це істотним чином змінило його ставлення до поняття «правди», зменшило потяг до самозакоханого нав’язування своєї точки зору, та наштовхнуло на вивчення досвіду американської журналістики часів Другої світової. Він став обережнішим з інформацією, а значить і людськими долями».
За деякий час вже багато хто дійшов схожих висновків. Робота ЗМІ під час В’єтнамської війни стала важливим чинником перебігу конфлікту та важливим етапом розуміння ролі медіа у військових конфліктах у світі.
Сьогодні ми знаємо, що саме ЗМІ зіграли одну з найважливіших ролей в тому, що керівництву США не вдалося досягти консолідації інтелектуальної і політичної еліти країни у військових питаннях. Що і призвело до відомого результату. Цей досвід багато чому навчив тих, хто витратив час і зусилля на його вивчення. Нас, схоже, серед учнів не було...
8 липня Прес-центр штабу АТО оприлюднив заяву, згідно з якою «6 липня 2016 року у населеному пункті Авдіївка на промзоні, яку обороняють українські десантники, вели зйомки журналісти «Громадського ТБ» Анастасія Станко і Костянтин Реуцький. З ними також була і представник російського видання «Новая газета» Юлія Полухіна, яку журналісти «Громадського ТБ» представили як свого працівника. Станко і Реуцький не перший раз працюють на промзоні, тож їх добре знають десантники. Зазначені журналісти відзняли обстріли наших позицій з боку російських окупаційних військ та двох загиблих українських військовослужбовців в результаті попадання міни в бліндаж. Зранку 8 липня цей сюжет було виставлено на сайті «Громадського ТБ», переглянувши який, захисники промзони, звернулися з вимогою до керівництва каналу зняти відео, що останні й зробили. Через деякий час подібний сюжет вийшов на сайті «Нової газети» за авторством Юлії Полухіної, який розлетівся інтернетом, російськими ЗМІ та медіа-ресурсами так званої ДНР. Це обурило українське суспільство і насамперед воїнів десантників, що обороняють промзону в Авдіївці. На даному відео чітко відзняті позиції десантників, їхні обличчя і зброя, предмети, що можуть стати орієнтирами для ворога. Це є грубим порушенням правил роботи журналістів в зоні АТО».
Власне, історія здається простою: журналісти з прес-картами АТО приїхали в зону бойових дій, де збирали матеріали. Це робота журналіста — збирати матеріали в цікавих, іноді — небезпечних місцях, щоб привернути увагу суспільства до важливих проблем. Далі ці матеріали було оприлюднено. І це також — робота журналіста. Бо інакше навіщо збирати матеріал? І ось тут починаються питання.
Звісно, першим є питання про виконання режиму допуску в зону АТО до наших військових. Але це питання до відповідних військових служб, які — не сумніваюся — будуть поставлені і знайдуть відповіді. І це ніяким чином не знімає відповідальності з журналістів, які, потрапивши спірним чином в зону обмеженого доступу, відзняли і поширили неприйнятні матеріали. Але це також трапляється. І якщо журналісти зняли матеріали з сайту, то вони визнали свою помилку, хиба ні? То чому про це не можна сказати відкрито? Виявляється, не можна.
Реакцією на заяву Прес-центру АТО стала кампанія з виправдань, нагромадження брехні, перекладанні провини і пошуку крайнього. То «Громадське» та його численні захисники з кола «корисних ідіотів» заявило, що відео вони не викладали, то викладали у обмежений доступ, а коли за допомогою кешу Google з’ясувалося, що відео було у відкритому доступі кілька годин (від 5 до 8), то заявили, що воно було не на їхньому сайті а на їхньому каналі в YouTube, отже звинувачення ПЦ АТО вони не приймають. Складається враження, що нас тримають за дурнів.
Тим часом сторінками терористів та їхніх російських прибічників відео «наших» журналістів поширюється з переможними коментарями, супроводжується ремарками, читаючи які, залишається сподіватися, що родичі загиблих не бачитимуть цього. Це відео аналізують на предмет розташування позицій і вогневих точок.
Треба зазначити, що знята нашими журналістами і поширювана в мережах терористів відео зйомка позицій оборони безперервним кадром є неприпустимою в бойових умовах. Це призводить до можливості точного наведення артилерії противника і, таким чином, до необхідності зміни позиції. Зміна позиції в умовах постійного бойового контакту також призведе до втрат. Якщо журналісти цього не розуміють — їм не місце на позиціях. Бо рейтинг — штука віртуальна, а втрати і кров — реальні.
Однак, це чомусь не обходить захисників права на правду без обмежень. Як і багато інших протиріч.
Наприклад, при обговоренні проблем, що виникли через оприлюднення волонтерським проектом «Миротворець» бізнес-карток акредитованих в ОРДІЛО працівників медіа, журналісти посилалися на захист українського суспільства від інформації, яка відома терористам та їхнім кремлівським кураторам. Сьогодні, при обговоренні оприлюднення відео з позиції наших військ, журналісти посилаються на необмежене «право знати правду».
То де ж ця «правда»? Де ті критерії і принципи, якими керуються журналісти при висвітленні подій під час війни?
Очевидно, що методичні рекомендації, розроблені Міністерством інформполітики неповні і недосконалі, як і все, що це недолуге відомство намагається робити, але вони є. Їхнє дотримання разом із здоровим глуздом і мінімальним сумлінням дозволить зменшити загрозу життя наших захисників.
Отже, перш ніж робити щось з інформацією, отриманою на фронті, кожному з нас є сенс поставити собі кілька запитань, виходячи і з досвіду чужих воєн, і з наших останніх дискусій.
Чи можна виправдати «правом на правду» чужу кров, чи можна поставити під загрозу чужі життя, прикриваючись віртуальною загрозою своїй безпеці, чи є власна готовність до ризику виправданням готовності нехтувати безпекою інших?
Спостерігаючи за реакцією медіа-спільноти на справу «Громадського» у порівнянні за справою «Миротворця», в мене виникають питання з області корпоративної етики. Наприклад, чи продовжить наша журналістська спільнота покривати всіх своїх без розбору, чи почне нарешті, розрізняти, хто тут є оті «свої» — будь-які журналісти, або також і військові, що гинуть на передовій не лише під кулями ворога, але і під камерами репортерів?
Цікаво, що перший раз питання щодо персональної і корпоративної етики журналістів почали виникати у зв’язку зі «справою Гонгадзе» — може, там приховано деякі ключі до розуміння багатьох процесів в нашому суспільстві?
Всі роблять помилки, без цього не буває прогресу. І саме визнання помилок веде до взаємної довіри в здоровому суспільстві.
Намагання за будь-яку ціну довести свою правоту, або принаймні «невинуватість» є фатальною помилкою. Цю помилку раз за разом із загадковою впертістю робить наше Міністерство інформаційної політики, наша журналістська спільнота, і окремі наші політики. Їхня хибна логіка зазвичай базується на штучній елітарності сприйняття — оборотній стороні ізоляціонізму.
На невизнання того впертого факту, що їхня (так само як і кожного з нас) професійна, комунікативна, соціальна і етична компетентність є суттєво обмеженою, а іноді і спотвореною цілим комплексом факторів. Тому зверхність, елітарність, зухвале всезнайство, нахабне нав’язування свого світогляду суспільству (при іноді кричущому нерозумінні або ігноруванні поточних суспільних процесів та явищ) — неприпустимі.
Саме це, а не неминучі та іноді невідворотні помилки, і викликає відторгнення у суспільства в поведінці окремих журналістів. І це, на жаль, переноситься на всю спільноту. Те саме, до речі, я можу сказати про науковців, але вони не є агентами інформаційного простору, тому їхня відповідальність інша.
Треба також розуміти, що цензура не врятує нас. Цензура, особливо у поєднанні з пропагандою, є шляхом до поразки, до зневіри і паніки. Тому єдиним шляхом залишається свідоме і відповідальне ставлення до свого обов’язку на правдиве інформування суспільства, на донесення правди.
При цьому давайте пам’ятати, що позаяк ми люди, нашим обов’язком є життя і гуманізм, а не марнославство і мародерство. Тоді, можливо, нам не будуть плювати в обличчя при зустрічі наші читачі...
