«Декларація Помпео»
«20–26.07.2018»
Нехай на сайті Білого дому цей документ поки називається «Кримська декларація», в історію, без сумніву, він увійде як «Декларація Помпео». Цей короткий — на три абзаци — документ обговорюватиметься ще кілька днів. Але політику США він визначить на довгі роки. Хоч би що там писала у відповідь у соцмережах спікер російського МЗС Марія Захарова, чия блискавична реакція, спаливши всі явки й паролі, трохи випередила публікацію тексту Декларації на сайті Білого дому. Захарова надула щоки й зробила вигляд, що цей документ нічого не означає. Мовляв, «Спільний план дій з іранської ядерної програми й Паризьку угоду щодо клімату» теж якось «особисто Обама вирішив. А потім Трамп узяв і перерішив». Мовляв, якщо Трамп рипатиметься, ми собі ще більш проросійського президента США начаклуємо. Насправді, напевно, для скептиків усе виглядає ще гіршим. Декларація — не «Твітер» Трампа, й підписав її не президент США, а держсекретар, яких, як відомо, Трамп має звичку міняти, як рукавички. Скажуть іще, напевно, що це всього лише спроба вгамувати в США хвилю негативу, що піднялася після невмілих трампівських спічів під час і після його зустрічі з Путіним у Гельсінкі.
Тим часом, одна важлива деталь цього документа говорить уважному погляду про зворотне. Я про посилання в ролі юридичного прецеденту невизнання урядом США насильницького перегляду кордонів на «Декларацію Веллеса». 23 липня 1940 року, за місяць після захвату внаслідок «Пакту Молотова — Ріббентропа» Радянським Союзом Естонії, Латвії та Литви, на той момент виконувач обов’язків держсекретаря США Самнер Веллес підписав коротку Декларацію, в якій говорилося про невизнання цієї анексії. У момент публікації цієї Декларації, у світлі підготовки Сталіним набагато глобальніших правок до атласу світу, як і Марії Захаровій у середу, вона здалася Москві нікчемною. Утім, після того як через півтора року СРСР і США стали союзниками проти Гітлера, Сталін неодноразово вимагав скасувати або хоча б відредагувати текст Декларації. Рузвельт, багато в чому прихильніший, ніж Черчилль, до витівок «Дядечка Джо», всіляко уникав конкретної відповіді. Як, наприклад, на черговий ультиматум «Вождя народів» на Тегеранській конференції він відбувся жартами, що США не збираються воювати з СРСР через анексію Балтії, хоча вітали б референдум з цього питання в Естонії, Латвії й Литві.
Минули десятиліття. Змінялися президенти й генеральні секретарі. Ніксон міг дарувати Брежнєву автомобілі й шуби, але фундаментальний принцип «Декларації Веллеса» залишався незмінним: «Ex injuria jus non oritur» — «Злочин не може бути джерелом права». Саме завдяки «Декларації Веллеса» цей принцип став засадничим не лише по відношенню до анексії країн балтії, але й для всієї зовнішньої політики США, досі протистоячи колись сповіданому Гітлером і Сталіним, а сьогодні базовому для зовнішньої політики путінської Росії принципу «Ex factis jus oritur» — «Факти породжують закон». Цілих півстоліття факт анексії СРСР Балтії здавався безповоротним і безперечним, та все ж у 1990—1991-х роках Естонія Латвія й Литва повернули свою незалежність. А сьогодні їхній суверенітет захищає вже не «Декларація Веллеса», а членство в НАТО. — Послідовне дотримання фундаментальних принципів рано чи пізно все одно переможе грубу силу. Напевно, саме це своїм посиланням у першу чергу хотів сказати Помпео Путіну.
Є ще одна річ, яка переконує мене, що посилання Помпео на «Декларацію Веллеса» є не випадковим. Ви вже відзначили, напевно, що в документі 1940 року йдеться не про анексію окремих територій, а про право на самовизначення цілих націй, про анексію цілих держав, а не окремих їхніх областей. У світлі цього, здавалося, доречнішим було б відсилання до «Доктрини Стімсона», сформульованої в ноті, підписаній держсекретарем США Генрі Стімсоном 7 січня 1932 року, адресованій Японській імперії і Китайській республіці, в якій адресатам повідомлялося, що уряд США ніколи не визнає перегляд кордонів, здійснений із застосуванням сили. Базована на тому ж юридичному принципі «Ex injuria jus non oritur», «Доктрина Стімсона» послідовно застосовувалася до територіальних анексій фашисткої Італії та нацистської Німеччини. «Декларація Веллеса» була лише приватним випадком її застосування. Те, що «Декларація Помпео» відсилає саме до неї, а не до «Доктрини Стімсона», говорить про те, що її мета аж ніяк не заспокоїти громадську думку США, а донести зрозумілою з часів холодної війни мовою послання правонаступниці СРСР Росії. З одного боку, Путіна поставили цим врівень зі Сталіним (зовсім не у тому сенсі, як це бачиться самому Путіну), з другого — Путину оголошено, що, хоч би скільки зустрічей у Гельсінкі й навіть у Білому домі відбувалося, хоч би як складалися американсько-російські відносини надалі, хоч би хто прийшов у США на місце Трампа й навіть на місце Путіна у Кремлі, США ніколи не змиряться зі скоєним Росією злочином, як і у випадку з країнами Балтії, ніколи не визнають Крим російським. І нехай США, за словами Рузвельта, не збираються через це воювати з Росією, навіть через півстоліття, Росії все ж доведеться повернути Крим.
23 липня 2010 року у Вільнюсі, у день її 70-ї річниці, урочисто відкрили пам’ятник «Декларації Веллеса». Коли-небудь, не ми, то наші діти, обов’язково встановлять пам’ятник «Декларації Помпео» в Сімферополі. Може, навіть, якщо доживе, покличуть на відкриття стареньку Захарову — заради сміху, щоб почитати її коментарі в соціальних мережах.
