Держава / недержава
Відзначатимемо 23-тю річницю незалежності Української держави. І вперше із запитанням: а де ж та держава? Ситуація нагадує катастрофічний 1941-й, коли з’ясувалося: армії немає, бо її командний склад увесь винищили до війни, органи держбезпеки теж під великим сумнівом (бо ж займалися війною проти власного народу), партія більшовиків так само понищена і перетворилась на масовку, здатну тільки на екзальтований «одобрямс», вищі ешелони чиновного корпусу займаються чимось дуже далеким від власне державницької діяльності (нині є своя специфіка — розкрадають усе, що погано лежить, за часів Януковича це більша половина Держбюджету). 1920 — 1930-ті — це роки тотальної війни держави проти народу, передусім селянства. Як і 1990-ті, власне. Або ж останні чотири роки, коли тотально нищився малий та великий бізнес.
ЗАЛЕЖНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ?
Відомий факт — коли десь через десять днів після початку війни до Сталіна прийшли члени партійного Політбюро, він вирішив, що йдеться про його арешт. А не було за що? Нам досі адепти комунізму втокмачують, що Сталін (ну, хіба ще за допомоги Георгія Жукова) порятував країну. В сьогоднішній Росії (є такі й в Україні) «вождь і учитель» знову став іконою, на нього моляться, як на спасителя. Лише згадаймо, що сам вождь — за спогадами — сказав тоді наляканим соратникам, які прийшли до нього: «Мы просрали страну», — ось що він сказав.
Що було далі — відомо, хоч і не всім: народ урятував країну. Ціною колосальних жертв. Не за Сталіна билися люди, не за більшовицьку ідею. За дітей і за їхнє майбутнє. За свою землю і можливість жити на ній вільно і без кріпаччини. Як і чим віддячила держава — народові теж добре відомо. Кріпосництво ХІХ століття виглядає світлим раєм, якщо порівняти з тим, на що перетворили життя селянства у повоєнні роки. Усього народу... Говорити тоді про Україну як про щось осібне взагалі було державним злочином — досить пригадати історію із забороною «України в огні» та цькуванням Олександра Довженка...
Ідея Української незалежності відродилась на рубежі 1950 — 1960-х років, коли в СРСР почав занепадати культ держави. Втім, усі злочини і найприкметніші риси сталінської системи списали на «культ особи». Мовляв, у тім-то й річ, що окремо взяті «суб’єкти» йшли проти колективної волі, проти народу, який «та все ж як один, та все ж як один». Або ще так: «гражданє суб’єкти» проти колективного суб’єкта, колективної особистості. Відтак знову виникло замилування: ва-ах, який же народ у нас чудесний, давайте вірити в нього, давайте покладатися на нього. Не всі в 1960 — 1970-ті вірили в правильність цієї тези, проте на наприкінці 1980 — на початку 1990-х саме спільна віра багатьох українців у те, що наш етнос — прекрасний і вже готовий до переходу на інший рівень розвитку, відіграла величезну роль.
Що було точною констатацією: відсутність власної держави є головною причиною неповноцінності, неповноструктурності національної культури. Іван Дзюба показав це, з властивою йому аналітичною стереоскопічністю й відстороненістю від ідеологічних кліше, у статті «Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність». Культура українців неповна, в ній відсутні цілі сектори, які мали б задовольняти соціокультурні потреби українців. Так було на початку 1990-х, тож не випадковим було призначення Дзюби на посаду міністра культури. Але вже за рік потому Леонід Кучма звільнив його. Бо ніхто з можновладців і не думав розвивати українську культуру. Дмитро Табачник очолював президентську адміністрацію, належало продовжувати те, що було за часів УРСР. Себто бути пристібайлом Росії, яка поставляла нам газ у трьох варіантах: власне газ, газ політичний і газ культурний. Видобувати власний було небажано, оскільки то вже був би замах на творення чогось свого.
Традиційно виходили з того, що культури української як такої ніколи не існувало. Є малоросійська, доволі симпатична, треба сказати: шаровари, тужливі мелодійні пісні, медовуха на свіжому повітрі... Село воно й є село, а Україна — суто сільський продукт. Такий собі релікт доби індустріалізму та інформаційних технологій. На кордоні села і міста Україна закінчується найперше для самих українців — треба вчити російську мову і призвичаюватися до нормативів «справжньої культури», високої й непобутової.
Справді, українську культуру було прийнято уявляти і розглядати суто як складову побутового життя. Побут за часів СРСР до сфери культури не належав і відтак значно менше контролювався. Коли в 1960-ті в Україні дещо непрогнозовано і спонтанно постало кіно, засноване на реаліях і традиціях національної культури, національної свідомості, то ідеологічне начальство дало йому таке визначення: «етнографічне». Мовляв, в усіх отих фільмах Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики та інших забагато етніки, такої собі хуторянщини, яку навіщось піднімають на культурну гору. А місце ж тієї етніки — в соціальному низу, поза зоною культури. Офіційної культури. Держави як такої.
Важливо розуміти отой нюанс чиновної дражливості — він полягає в тому, що кіно належить до одержавлених (та ще й індустріальних) мистецтв. І Україна в кіно мусила поставати або ж у побутово-шароварній іпостасі, чи в такій собі модерній упаковці. Третього не має бути... І так воно й досі. Відтак шансів бути підтриманим державою в кіно небагато й нині. Проект держбюджету на 2015-й не дає підстав сподіватися на щось інакше.
УДАР! ЩЕ УДАР!
Чомусь пригадалося. Осінь 1968-го, Жовтневий палац, якесь там дійство, уже не пам’ятаю, що саме. Я студент-першокурсник, тільки обживаюсь у столиці. Перерва. Згори, з балкона фойє, бачу зненацька літературного класика Миколу Бажана. Він підходить до автомата з газованою водою, кидає копійчину, підставляє склянку. А вода не тече. Бажан здивовано обдивився, щось попідтискував — ніц, не тече. Що ж, після цього як шарахне кулаком! І — водиця з шумом потекла. Треба було бачити Бажанове обличчя...
Бачите, стільки літ минуло, стільки води протекло — в тому числі й через ті автомати, що вже одійшли у світ спогадів, а я пам’ятаю. Ніби ж дріб’язковий епізод. Одначе ж, по-перше, я доти ніколи не бачив класиків. А по-друге, ніколи не бачив, як вони рубають гордіїві вузли. Пізніше, коли я не раз спостерігав за тим, як поети (вони й в Україні більше, аніж поети) змінювали русла суспільного і державного життя, у моїй пам’яті спливав Бажан, який шарахав по машинних мізках.
Хоч, власне, в соціалістичному минулому слівце «удар» виконувало чималу ідеологічну функцію. Всі тоді «ударно трудилися», кращі люди називалися «ударниками». У фільмах про соціалістичне перетворення життя чи не найвиразнішими були кадри, коли робітники молотами щось там розбивали, чи розминали, чи вгачували в землю якісь будівельні конструкції. За тим стояло спортивно-фізкультурне уявлення про те, що справу можна вирішити одним чи кількома ударами. За тим стояв ще і справжній культ спорту — він-бо правильно організовує тіла у певні композиції, за якими приємно спостерігати — начальству передусім. Відтак Сталін був «найкращим другом фізкультурників», втім, і сам, косорукий, виглядав таким собі тренером фізкультурників.
Гм, до речі, нині одна з найвпливовіших партій має назву — «УДАР». Інша партія, ВО «Свобода», так само має ознаки спортивної команди такого собі боксерсько-борцівського спрямування. Один із її очільників — спортивний коментатор. Про Олега Ляшка та його Радикальну партію годі й говорити — тут удар і ще удар, хоч, як ми бачили недавно, і здачу отримують. А якою спортивною, борцівсько-мобільною була зовсім нещодавно Партія регіонів! У загальну політичну картинку не надто вписується хіба що прем’єр-міністр Арсеній Яценюк — якийсь він надто інтелігентний, неспортивний...
Що вже там згадувати Віктора Януковича — він годинами по пеньках бігав, розвиваючи м’язи ніг (тепер зрозуміло — навіщо, тікати такими ногами куди легше), та в басейні кілометри накручував, непотоплюваний наш. З водою, особливо посвяченою (ну, Божа людина) дружить і Віктор Ющенко. А крім того — з гірськими лижами і санчатами. Виходить, теж спортивний чоловік. І теж любитель вирішувати проблеми одним махом: бац-бац — і в дамки. Про кіно не раз говорив, до прикладу: «Хлопці, не треба багато фільмів. Один-два, але таких, щоби весь світ здригнувся, побачивши Україну та українців». Цитую не дослівно... Його улюблений, судячи з висловлювань, фільм — «Хоробре серце» Мела Гібсона. От щось таке — про те, як наші предки «скородили списами московські ребра...» Демократ Ющенко тут цілком суголосний із сатрапом Сталіним — останньому так само після війни було не потрібно багато фільмів — щоб було декілька, але видатних. Проста думка про те, що для того, щоби створити десять хороших і дуже хороших стрічок, треба, щоб їх загальна кількість була тридцять-сорок, була далекою від Ющенкових уявлень про кіномистецтво.
Так — одним махом — хочеться перетворити Україну... Прокинувсь на ранок — о’йєс! І скрізь портрети твої висять, славлять великого кормчого. Великі наші стратеги концентруються на певних ділянках прориву у світле майбутнє. Кінематографічні військові частини на картах стратегів відсутні. Немобільне військо — довго робить те кіно, довго катає в кінотеатрах, навіщо такий клопіт? Та вся культура не мобільна, за винятком естрадних гоп-ля-ля.
Коли в 1990-х фактично припинили фінансувати студію «Укркінохроніка», відомий режисер та оператор Ізраїль Гольдштейн пояснив це так: «Закрили, щоб ніхто не дізнався потім, хто був у наші часи завєдующим». Тільки — завідувачем країни, звичайно. І справді, хто там знає? Таким чином, ніхто не знімав у 1930-х Голодомору, комуністи й досі стверджують, що «завєдующий» не винен, хіба що той, який на небесах — дощами не забезпечив. Те, чого не можна побачити й почути — його не було, немає й не буде ніколи.
І нині ми практично не бачимо того, що відбувається на Донбасі. Телевізійні репортажі суто описові, про ситуацію розповідають спеціально навчені люди. Коли слухаєш оповіді тих, хто побував у зоні АТО, хто воював там — починаєш розуміти, в чому річ. А що показувати? Як крадуть під час війни, як на війні наживаються? Як зраджують нібито ж своїх? Кидають їх напризволяще? А потім «правильні» люди промовляють «правильні» слова про служіння Вітчизні...
Про це можуть оповідати кіно, письменство. Мистецтва, які володіють даром соціального рентгенування. Саме тому заохочуватися вони не будуть. А розважальне кіно ми купимо в Росії чи Америці.
Це найстрашніше, з чим ми зустрічаємо свято Незалежності. Ми залежні від людей без честі й совісті, від крадіїв у космічних масштабах. Для яких війна не є ступором, вона для них — звичне середовище. З нами ведуть війну уже багато десятиліть. І весь час ми програємо. А нині ще й новація від часів Київської Русі — практично всі мультимільйонери обзавелися власним військом, тепер спробуй їх дістати. І вже є ознаки та прояви міжусобних воєн.
Народе, знову все це на твої плечі. Може, хоч цього разу ми не програємо?
