Діти і сором
Довкола документального серіалу «Діти Третього рейху» у сусідній країні збурилася не надто гучна, але доволі жвава дискусія — переважно в Інтернеті, у соціальних мережах. Матеріал, дійсно, обпалюючий: російські тележурналісти зняли документальний цикл про те, як нині живеться дітям відомих персон часів гітлерівської Німеччини, переважно — найбільших військових злочинців.
Програма не обійшлася без тенденційності і надто прямолінійних ходів, властивих пострадянському ТБ, але цілком актуальна за змістом. Нащадки катів пропускають давнє минуле через себе, проживають його як власне життя з наслідками різного ступеню важкості. Головне те, що їхній досвід виходить далеко за суто персональні межі, а сама поява цього фільму свідчить, серед усього іншого, про моральне здоров’я німецького суспільства. І ось тут вже розмова стосується безпосередньо нас.
Серед іншого, у російському «Фейсбуці» з’явилося таке зауваження оглядача радіо «Эхо Москвы» Ксенії Ларіної:
«Думаю вот о чем: а кто-то из этих наших детей советского рейха стыдится своих родителей и дедов? Считает ли их деятельность преступлением? Осуждает их? Или может гордится ими? Расскажите мне о детях и внуках садистов с Лубянки. О детях и внуках активистов большого террора, потомков кремлевских «мечтателей», что превратили страну в месиво. Расскажите о детях и внуках начальников советских лагерей, следователей НКВД, прокуроров, командиров расстрельных подразделений...»
Незабаром їй відповіла автор циклу, режисер-документаліст Тетяна Фрейденссон:
«Меня стали часто спрашивать — а что если снять фильм о детях советской номенклатуры или хотя бы о маршалах победы — вот так же, обстоятельно, с подробностями, с позиций человеческих, а не закадровой бубнежкой на хронике-баяне? Теперь говорю уверенно, на 100%, — не получится, господа. И дело тут не в цензуре».
Дійсно, справа не в цензурі. А в тому, що міфи, вколочені у свідомість десятиріччями радянської пропаганди, досі живі. Ба більше: ніхто всерйоз і не намагався їх спростувати.
Чому стала можлива поява «Дітей Третього рейху»? Тому що Німеччина пройшла процес денацифікації. Повоєнним урядом було проведено сувору люстрацію всіх осіб, причетних до встановлення і злочинів нацизму. Ще в школі проводять спеціальні уроки про ганебні сторінки історії країни, а толерантність там — не порожнє слово, а осмислена політика на всіх рівнях.
Що ж в Україні?
У нас досі мільйони людей голосують за політиків, котрі торочать про славетне радянське минуле. Шкільні підручники переписують згідно з політичними забаганками кожного нового уряду. Сотні вулиць носять імена найжахливіших злочинців сталінської епохи. Пам’ятники Леніну стирчать на багатьох площах.
Дійсно, цензура ні до чого. Бо коли не менш як половина країни хоче жити в СРСР (при чому не тільки старі дідугани) або обожнює Сталіна, то про яку чесність із самими собою може йти мова?
Все, що треба зробити — це кілька років систематичної і зрозумілої політики: засудження комуністичного минулого на загальнодержавному рівні, люстрація, хай символічна (цілком можлива, хто б що не говорив), позбавлення від більшовістської гидоти у топоніміці і в монументальній архітектурі, проведення регулярних занять, аналогічним німецьким, у школах. Не такі вже великі кошти, не такі великі зусилля. Але — не сьогодні, не з цим набором політиків (опозицію теж маю на увазі).
Те, що так і буде, я вірю. І те, що чесний фільм про нащадків наших катів подивлюся по вітчизняному телебаченню — теж вірю.
Надія не тільки вмирає останньою — вона ще, бува, і здійснюється.
