До майбутньої історії побудови українсько-російського діалогу
Важливі події часто бувають начебто маленькими, зовсім не гучними та ще й помічаєш їх не відразу. Ось так лише в другій половині листопада я дізнався про те, що 30 вересня в Москві був вечір російсько-українських поетичних перекладів. Уявіть собі: він відбувся, попри війну, пропаганду й ненависть, попри все. Відбувся в самому «серці» однієї з воюючих сторін.
Репортаж про цей вечір можна прочитати на російському сайті «Культурная инициатива». Там звучала і українська поезія в російських перекладах, і навпаки. Від класики до сучасності. Від Олександра Пушкіна до Василя Голобородька й Оксани Забужко та наймолодших українських поетів. І що вразило найбільше – серед дуже різних віршів різних поетів прозвучало багато тих поезій, котрі представляють українську рефлексію подій Майдану та нинішньої війни. Завершувала цей вечір «Лютнева елегія» Василя Махна, присвячена пораненій медсестрі. Повторю ще раз: це, на секундочку, Москва, осінь 2014 року…
Усе це було в невеличкій залі Музею Срібного віку. Поетичне зібрання, звісно, не претендувало на змагання з інформаційними потужностями військової пропаганди. Але запам’ятайте цих людей – «Культурную инициативу», сам Музей, Гільдію перекладачів і ведучих: Ольгу Дробот, Олексія Прокоп’єва, Данила Файзова. Вони не просто сміливі люди, котрим ми, українці, маємо бути надзвичайно вдячні за їхній вчинок. Вони також зробили один із кроків, щоб подолати агресію і відчуження, спробувати почути іншого, показати, зрештою, що навіть сьогодні не всі думають однаково. Цей крок, переконаний, увійде в історію побудови нового українсько-російського діалогу, який колись та з’явиться. Шкода, що шлях до нього виглядає вельми довгим. Але зате матимемо час обміркувати, чим віддячити тим росіянам, які не побоялися бути з нами солідарними чи просто надати нам слово в такі важкі дні.
