Добрими намірами
«23-29.11.2018»
Важко передбачити, зважаючи на градус сьогоднішнього польсько-українського «історичного» конфлікту, якою була б політика нинішнього керівництва Польщі щодо Росії, якби з цією країною не сусідила Калінінградська область. Але, дивлячись на ту ж Угорщину або інші країни Євросоюзу, часом дуже хочеться, щоб маленький російський анклав був поряд з кожною європейською країною. Аби прагматизм їхньої зовнішньої політики набагато більшою, ніж сьогодні, мірою врівноважувався інстинктом самозбереження. Якщо тільки в ситій тричвертьстолітній безпеці під сталевою американською парасолькою ними ще не втрачений цей інстинкт.
Як ви вже, напевно, чули або читали, вранці в середу аж ніяк не пропутінська консервативна німецька Die Welt з посиланням на дипломатичні джерела в ЄС повідомила, що Німеччина й Франція не мають наміру підтримати пропозицію Австрії, Естонії й Польщі розширити антиросійські санкції у відповідь на збройну агресію Кремля в районі Керченської протоки. На прохання прокоментувати публікацію Die Welt офіційний представник МЗС Франції ухилився від відповіді журналістам, відбувшись загальною цитатою з посиланням на переговори глав російського й французького МЗС: «Жан-Ів Ле Дріан закликав сторони сприяти заспокоєнню ситуації й долучитися до процесу деескалації». Але далі все ж з деякою домішкою «русофобії», хоч так і не відповівши щодо санкцій, додав: «Це передбачає звільнення затриманих моряків і повернення суден російською владою».
Представник німецького уряду настільки ж дипломатично послався на те, що «можливе розширення чинних санкцій слід обговорювати з європейськими партнерами» й що йому б не хотілося опинитися зі своїми коментарями «попереду цієї дискусії». У будь-якому разі, додав він, ЄС і так збирався найближчим часом обговорити пролонгацію вже чинних санкцій, тож чи не варто почекати. Єдине, що Штеффен Зайберт сформулював з усією можливою чіткістю, не оглядаючись на європейських партнерів або критиків усередині ФРН (зокрема з «Союзу 90/зелені»), ніякі події ні в Керченській, ні в якійсь іншій протоці не змусять уряд ФРН відмовитися від проекту «Північний потік-2». Тут же, щоправда, кинув кісточку й для критиків, зазначивши, що цей проект пов’язали з російськими гарантіями збереження транзиту газу через Україну, яких усе ще очікують у Берліні, але вони чомусь затримуються в дорозі, виключно з вини пошти, напевно.
Утім, я б не квапився звинувачувати Німеччину й Францію в небажанні підсилювати тиск санкцій на Путіна, або, як хтось уже встиг, проводити паралелі з довоєнним «замирянням» Гітлера. Формування позицій лідерів Євросоюзу щодо загальної стратегії поведінки в Керченській кризі, поза сумнівом, відкладене, але пов’язано це в першу чергу з 13-м самітом G-20 в Аргентині, що має відбутися цієї суботи й де заплановані зустрічі з російським президентом основних європейських і головного американського гравців. Навряд чи у Макрона й Меркель є сумніви в необхідності, за їхніми мірками, жорсткої відповіді, але перш ніж до неї вдаватися, в традиціях європейської дипломатії слід потиснути противникові руку, і, як того вимагає дуельний кодекс, дати йому шанс відіграти назад. — Чудова простодушність в очах російського любителя боїв без правил.
Найчутливішим для Володимира Путіна в цій ситуації є аж ніяк не питання європейських санкцій. Уся російська дипломатія останніх тижнів була спрямована на формування вигідного Кремлю порядку денного майбутньої зустрічі Путіна і Трампа в Буенос-Айресі, де головною ставкою в російському блефі мали стати пропозиції щодо збереження чинності Договору про ліквідацію ракет середньої й малої дальності. Тепер же американський президент, якщо судити з його висловлювань, інтерв’ю Волкера й публікації New York Post, розглядає питання про недоцільність такої зустрічі, детально вивчаючи обставини агресивних дій російського флоту поблизу Керченської протоки й, що особливо тривожно для Кремля, вже провів попередні консультації з цього питання з президентом Туреччини (щасливим володарем ключів не стільки від чорноморських проток, скільки завислого в подиві перед турецьким узбережжям тільки-но завершеного російського трубопроводу «Турецький потік»).
Глава комітету Держдуми Росії у міжнародних справах Леонід Слуцький поквапився пояснити ці тривожні новини, заявивши, що вони «більше розраховані на публіку, це знову може бути своєрідний піар-хід». Але ступінь занепокоєння в Кремлі характеризує пряме звернення російського президента до Трампа в рамках його виступу на економічному форумі «ВТБ Капитал» «Россия зовет!». Доки міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у Швейцарії у відповідь на заклик Державного департаменту до Євросоюзу не ослабляти антиросійські санкції вергав громи й блискавки на адресу «США, що стоять за провокацією Києва», Путін примирливо говорив, що слід «шукати точки зіткнення. Ми до цього готові, ми хочемо цього. Про це багато разів говорив. Сподіваюся, якщо вдасться нам переговорити з президентом США в Аргентині — про це ми теж говоритимемо».
Отже, якою буде реакція Євросоюзу і США на продовження російської агресії, покаже аж ніяк не публікація Die Welt, а майбутні зустрічі в Аргентині. І тут, слід визнати, їхати до Буенос-Айреса Путіну тепер ні з чим. Якщо вже проводити паралелі, то не з передвоєнним заспокоєнням Гітлера, а з самітом G-20 у Брісбені в листопаді 2014 року, де на Путіна чекав аж ніяк не борцівський килим. Та спроба покарати російського президента презирством показала свою неефективність: якщо пам’ятаєте, її наслідком стало не заспокоєння агресора — розлючений диктатор, щоб помститися, ледь не влаштував нам додатково до Іловайського ще й Дебальцевський котел. Чи зробили висновки зі своїх колишніх помилок лідери Заходу, побачимо. Що вже зараз зрозуміло, жодні нові антиросійські санкції, хоч би наскільки привабливими вони нам сьогодні здавалися, не здатні вгомонити Путіна. Розбійник, що розперезався, розуміє лише силову відповідь.
