Два яблука та букетик чебрецю
У зоні небезпечного грошорозподілення, з багаторічною навалою щипачів від уселенського масштабу до рівня «скромних» кишенькових злодіїв, поступово «закоротило» — вельми нежирні плани на літні подорожі. До речі, і на зимові теж. Певна річ, не в усіх: у моєму оточенні багато хто щойно повернувся із ще одного замор’я, та й статистика не мовчить і засвідчує: вирвався народ на обшири. Але в цьому переліку все ніби в одному флаконі — і ті, хто відпочиває з VIP-замашками, і хто в нічному автобусі дістається до якоїсь, шкільного рівня, екскурсії, та зате все ж — там, у них. Одна пані, як би це сказати більш округло, приземлено пряма та невитіювата, якось на стихійних посиденьках похвалялася — мовляв, навіщо стопоритися, немає грошей на великий сервіс, я і в нічному автобусі не розгублюся, відісплюся та швиденько вранці розімнуся, тональним кремом пристебну свіжість, і ось вона — я і Європа моя. Мерщій у «Фейсбук» закину фотки, мовляв, привіт не всім подружкам, п’явкам та жабам, ще й напишу, що зможу. Все ж копійка гривну береже, хоч, здається, копійці вже наказали — з речами на вихід. Та це неважливо. Автобусна ентузіастка інколи маячить також у пресі, і її тексти настільки однотипні та прісні, що навіть, як це дивно, можуть змахувати на особливий задум, мовляв, ну так, я така! У мене, мовляв, завжди, є варіант — літній, зимовий, і, на всяк випадок, як вийде. Якщо чесно, я б взагалі не прислухалася до того, що вона каже, все якось дрібнозернисто, чи що, але раптом почула закінчення її монологу, в якому вловила вислів мені знайомий і навіть більше того: «Свій до свого по моє». Колись він мене так заколисав, що й не помітила, як програма під цим девізом дала крен убік «Свій до свого по моє», і я залишилася при своїх інтересах, але без коштів сплатити їх. Так часто згадувала той, уже вицвілий випадок, що мені давно наскучило навіть ім’я діловарки з її нечесним господарюванням, але, бачиш, прозвучав її слоган, і знову раптом відчула: згадуючи, втрачаю легкість, на щастя, швидкоминуче, стаю важкою, як тісто, яке не в змозі зійти, спурхнути, стрепенутися. Ні, це відчуття треба стирати миттєво, нагадую собі вічне: головне — бажання, а не володіння. На якийсь час допомагає, ось і чудово. Та все ж, на літо зовсім не ображаюся, хоч і пропустила подорож, на нього ображатися марно — все одно не помітить. До того ж мій сад-парк, легкий і грайливий, з терасою, що дивиться на Канівські кручі, завжди забезпечить таке харизматичне самітництво, що поціновуючи світ із власного ув’язнення, інколи навіть радію в його прохолоді, що не бігаю в 43-градусну спеку в Римі, не ховаюся від норвезьких вітрів на поромі, не блукаю в аеропорту Мілана у пошуках свого гіда, не втомлююся від нельотної погоди десь там, у Баварії.
Так, згодна, звучить непереконливо, тому все це люблю шалено, а прикинутися, прикритися навіть жартом не вмію. Поза всяким сумнівом, найбільш безплідна «річ» у домі — ниття. Отже, вдих-видих. І ще раз, і ще..., ось і готово — зав’язую з в’язкими епізодами минулого, забуваю (усоте, напевно) про людей, які не проґавлять мить, щоб підставити підніжку. Нехай так і живуть, адже їм ніколи (це слово я б повторила двічі) не вигнати зі свого життя вічний запах скандалу.
Сьогодні ж прийшов час розмитнювати лише бадьорий настрій, нині в моді, як ніколи, бути молодим, здоровим, свіжим. Ось так із крайнощів у крайнощі — добре хоч, що віртуальний гламур у голові міцно дружить з чесною людською складовою і не дасть збрехати. Тому на запитання: «Чому ти веселий(а) такий (а)?», легко відповім — раденька, що дурненька, ось і радію найпростішим речам. Цього року в моєму саду, та й у селі, де дача, в усіх неврожай на фрукти — ні вишні, ні яблучка, ні абрикоси, причому тотально — жодного плодика. І ось одного нещодавнього сонячного вересневого дня, стоячи біля свіжопосадженої туї та погладжуючи її, ніби причісуючи, звела очі на давню яблуньку, що зростає неподалік, і очі вловили щось цього літа незвичне — двійко чудових стиглих яблук. Звідки? Адже всі дерева прочісувалися і не раз, видивлялася в усі очі — коли ж вони достигли, налилися та сховалися так спритно, що ніхто і не знав. І ось вона — соковита запашна прем’єра. Торік, коли урожай був навіть насмішкувато об’ємним, таку пізню парочку, може, і не помітила б, але цього року — я їх поцілувала. Одне яблучко навіть надкусила оса, і я її розумію: яблука казково смачні, хоч назви сорту і не пам’ятаю. Мені цього подарунка вистачило, щоб знову віднайти легкість, і захотілося розповісти про одну літню зустріч. На моєму маленькому сільському базарчику, про який розповідала — і не раз, але не боюся повторюватися, оскільки там постійно все змінюється — від різноманітності плодів до сюжетів розмов. Зауважила ще минулого року: щоранку туди приїжджає маленький бусик, з нього виходить бадьора, вже немолода, пара, що неймовірно солодко пахне ваніллю. Вони швидко розкладають столик, накривають його скатертиною і починають викладати гарячі булочки, пиріжки, ватрушки, біляші — до 200 штук, не менше 20 найменувань. Якщо нещодавно, успішно перемагаючи спокусу, не бажаючи повніти, обходила їх, хоч помічала: черга щоранку не меншає — значить, смачно. Цього року гнучка філософія стриманості підвела, непомітно притупилася моя пильність, і кожен ранок у мене починався новим замовленням: сьогодні — ватрушка із заварним кремом і родзинками, завтра — пиріжок з маком, потім, для різноманітності, булочка з персиком і так далі... плюс два кілограми, які про цю розпусту знають більше.
Можу сказати: у жодній подорожі не зустрічалося мені таке витончене тісто — слухняне, оптимістичне, окриляюче. До речі, два кілограми вже скинула, зате спогади такі здобні та молоді, що вистачить надовго. Звичайно, ми розговорилися, роззнайомилися. Виявилося, що пара ще чотири чи п’ять років тому тікала, рятуючись, із Широкиного, залишивши там будинок, господарство, все, що було. Але зглянулися і пустили місцевих погорільців у свій будинок та попрохали лише пильнувати добро. На жаль, будинок однак пограбували та розтрощили, але що вже тут казати — не своє. Родина нічого ні у кого не просила на новому місці, а взялася за справу — випікати здобу, суперздобу. Правда, влітку, коли сезон, а вони виносять товар лише коли багато дачників і відпочивальників, умільці не сплять: тісто любить нічну тишу та можливість уже до сьомої ранку бути привабливим, бажаним і неймовірно смачним. Коли я підійшла того ранку до їхньої випічки, в руках тримала букетик чебрецю для м’яса. Ванільна пара, як я їх прозвала, відразу уловивши духмяну хвилю, зітхнула одночасно: шлейф цього запаху супроводжує нас, — пояснили, — і у нас була ціла величезна галявина чебрецю, коли ми вже побачимо її... Найзапашніший у світі чебрець.
Свій.
