Ех, засушу!
Коли хвіст виляє собакою — завжди помітно, й приховати вразливість краще й не намагатися. Маємо хизування, що перевищує допустиму норму. Всі ці міркування бувалих про особливі нотки екзотичних рослин, скажімо, у невигадливому супі з броколі, або шлейф пекучого незнайомця, що росте лише десь там, за океанами та вулканами, це особливе загравання із заморськими добавками, назви яких важко запам’ятати, а ще витратніше придбати. Якщо ж заспокоїтися, то розумієш — все, що потрібно, росте довкола. Не зовсім, щоправда, впевнена, чи не заздрість нашіптує скромненькі висновки, мимоволі змащуючи очевидне, — привезена спеція — частина спогадів про задоволення пізнання, немовби сувенір на довгі роки. Велика кількість рецептів, що зачаровують, вже сняться ночами, вмовляючи — треба спробувати, треба купити, треба записати доки на слуху, врешті-решт, треба опанувати, а може просто замінити своїми, робітничо-селянськими. Впевнена, що говорити дурощі на цьому світі, де всі мислять глибоко та серйозно — єдиний спосіб повідомити по секрет самій собі, що у тебе незалежний напрям думок і в щоденній виставі на своїй кухні він бажаний.
Думаю, щоб звично не скиглити, як втомлюєшся на дачі, обрала іншу філософію. Її можна назвати щиріше — робити тільки те, що люблю. В розпал літа, вириваючись на дачу набігами, відразу роздивляюся — що сушитимемо. Кріп, м’ята, меліса, чабрець, розмарин — нічого особливого, але коли певної миті почнуть хороводити в їжі, не змагаючись, не інтригуючи, а спокійно, без нервозності, залюбки змусять віддавати свій шарм готовому обіду. Вони зовсім не чекають, що хтось задумливо скаже — це нотка розмарину... Вони, ці звичні трави, давно знають собі ціну й спокійні до слави. Сушу навіть гілочки ялівцю, які завжди залишаються при обрізанні. Ці оберемки, мліючи у спекотній тіні на рогожах, вже по ходу нового сюжету, починають без додаткових прохань підлатувати душу й тіло, втягуючи до свого вишуканого запашного простору. До того ж, без будь-яких високих експлуатаційних витрат. Знаю, пізньої осені та зимою, коли приходять сезонні застуди, запалена від полум’я свічки суха хвойна гілочка ушляхетнить увесь будинок особливою ялівцевою щедрістю, візьме в полон, ніби сказавши — я прийшов, адже я обіцяв прийти, коли буду потрібний.
Робити те, що любиш — велика розкіш, це по суті стиль життя. Є навіть таке поняття lifestyle business — робота або бізнес, які гармонійно вписуються в стиль життя, до того ж часто розвиваються під впливом хобі. На відміну від учасників кар’єрних перегонів, мета шанувальників вольної неволі не збагатитися або зайняти високий соціальний щабель, а дозволити собі підтримати обраний спосіб життя. Ось і виходить — то пишу, то бігаю, збираючи матеріал, то засушую тремтливу щедрість літніх плодів, а потім з усім цим граю у свої ігри. Коли мережевий імідж — порожній звук, коли нуль акаунтів у Twitter та Facebook, немає власного сайту, й усі ці слова вивчені з примусу, то немає і залежності від того, який попит на післясмакові враження. Адже тест-драйв у самому процесі, а суп, щиро зварений, припаде до смаку. А як інакше. Головне, бути самою собою, уникаючи смислового мілководдя або надмірного мудрування.
Та все ж ці роздуми на улюбленій дачній терасі мені подарували комарі, вірніше, повна їх відсутність цього літа в селі, де завжди їм було більш ніж привільно. Мене завжди цікавило питання: що ж вони їдять, скажімо, в лісі, де немає людей, або в саду, коли дачники ще не доїхали до них на обід? І ось виявляється, що ці кровопивці теж роботяги і п’ють кров для нашого ж обіду. Самці комарів взагалі-то харчуються квітковим нектаром, лише комарихи п’ють кров, що потрібно для продовження їхнього ненажерливого роду. У лісі комарихам вистачає теплокровних тварин. У дачних садах вони, звичайно, чекають з нетерпінням на людей, але можуть перебитися і кров’ю неоперених пташенят. Личинки та лялечки комарів розвиваються у воді й слугують кормом для риб, яких ми потім ловимо та їмо. Отже комарі свій хліб, точніше, нашу кров, чесно відпрацьовують. У мене навіть зберігається колекція засушених комарів, щоправда, на думку не спало б зробити це самотужки — дарунок фанатки-ентомолога.
Зовсім розслабившись, нахилилася над розмарином, який росте, і раптом уловила знайомий звук, що насторожує, мабуть, потурбувала зону досі тихого кровососного комфорту. Схоже, просто у них ще не було випускного балу, й усе може повторитися будь-якого дня. Відзначила, що без нервозності, апетит лише зростає. У наявності переїдання. Страви, начебто, всі простенькі — млинчики, оладки, запіканки. Все з ягодами та цукром, ніби з гальм злетіла дачна людина і геть забула всі заборони. Ось і зайва вага не забарилася — плюс два кілограми, але є хоча б маленька втіха — напій з розмарину. Стверджують специ, якщо випити його після їди, вірніше, в кінці їди, і ось він результат — улюблений сарафан знову обіймає ніжно, а не душить несамовито в обіймах. Так от — варто заварити розмарин разом із листям тмину і настоювати 10 хвилин. Секрет цієї запашної рослини в тому, що вона сприяє розщеплюванню жирів і крохмалів, що й потрібно. Плюс — підвищує концентрацію уваги й допомагає зібратися з думками після обіду.
Що ж, перевірю, якщо ж розмарин, обдуриш — присушу.
Я така.
