Гірко-солодка гра
Думаю, горобина, що росте біля садової хвіртки в цьому саду, по-своєму здогадувалася, що є гарною. Хто не пройде повз неї, неодмінно зауважить — яка краса! Вітер теж не пролітав байдуже — і влітку, і восени все загравав з нею: гладив, ніжно пестив віти, інколи поривчасто цілував стиглі кетяги, і навіть у вересні, коли траплялося розсердитись і зірватись на грубі пориви, все одно оберігав її яскраву ягідну красу, рум’янив та причепурював. Схоже, очікував на взаємність, готуючи для себе, а горобина мріяла про свого головного мачо — перший заморозок. Хай він холодний, нещадний і пекучий, проте лише він знає — коли їй холодно, тоді вона і стає по-справжньому чарівною.
Хто не спокусився на горобину у вересні, коли та особливо тішить око, але на смак ще гірка-прегірка, той після морозного поцілунку може й здивуватися — якою ж пікантною стає горобина після своєї бажаної зустрічі. В розпал мисливського сезону її точно не пропустять гурмани, прагнучі здивувати не лише своїми трофеями, але й приправами та соусами до них. І хоч мисливців завжди недолюблювала, однак лукавити не буду — отримавши запрошення покуштувати «щось» з горобиновим соусом, не відмовилася. Це «щось» виявилося качкою, а соус був чудовий, спочатку і не розшифрувала, з чого він. Солодкувато-кислий з гірчинкою делікатес був відверто інтригуючим і додавав м’ясу такої ніжної грайливості, що й не вірилося — народився соус на лісовій галявині, власне кажучи, на вогні садового каміна.
Звичайно, кетяги було заготовлено про запас (один випадковий заморозок тут вже трапився), і тепер їм взимку зустрічі з кухонним столом ніяк не уникнути. Якщо взяти особливий, проміжний сорт між диким і «окультуреним» видом, то з нього легко народиться і настоянка, і пастила, і горобина в цукрі... Мисливці особливо секретів не розкривали, але все ж таки горобину в цукрі навчилася готувати. І хоч цукор не бажаний з надлишком, однак інколи хочеться солоденького. Запам’ятала простий рецепт: якщо декілька хвилин витримати горобину в окропі, а потім занурити в зварений сироп і обваляти в цукровому піску, потім дати стекти надлишку сиропу і знову обваляти в цукровому піску, то вийде пікантна цукерочка, заздалегідь підсушена. Вдома можна використовувати для сушки духовку. Такі солодощі набагато, мене запевнили, корисніші від магазинних. Власне, горобина — лікарська рослина. Вона зберігає для нас провітаміни А і С, причому в кількостях більших, аніж у моркві та цитрусових. Ще вітаміни РР, В1, В2, К і фолієву кислоту. Є ще дещо: калій, магній, фосфор, цинк і залізо, а також 18 амінокислот, у тому числі й незамінні, пектинові речовини, які допомагають виведенню токсинів. Фахівці передбачають, що полівітамінні властивості горобини тонізують і активізують гормональні процеси та легко підвищують опірність організму перед осінніми викликами. Нехитра свіжість літа, що минуло, швидко, можливо, й невдячно швидко, поступилася місцем захопленню дарами і ароматами осені, а горобина обіцяє ще й антивіковий ефект. Сорбіт, яким насичені ягоди, будучи природним цукрозамінником, вважають, допоможе не набирати зайву вагу. Горобиномани, збираючи все з особистого життя горобини, впевнені — здатність прискорювати обмінні процеси, звичайно, можна використовувати як помічника, що коректує вагу. Не випадково горобина входить до системи терапії хворих на діабет у деяких європейських країнах, ось чому виникає думка — якщо вона соратник у боротьбі з «солодкою» хворобою, то чому вона відмовиться допомогти в боротьбі із зайвою вагою. Адже худнути смачно — мрія всіх, хто нервує, відчувши втрату пружності, навіщось замінену жиром.
Можливо, й кожна ягідка переконана, що ми знати не знаємо про те, що вона існує насправді, але наша оригінальна витівниця, відкривши декілька своїх секретів, мене переконала придивитися уважніше до цього осіннього дарунку природи. Зараз ми всі шукаємо доступні способи не розсипатися на тисячі дрібних і крупних турбот, та до того ж завжди можна знайти привід, аби бути нещасливою, однак точно шукати не почну і грати в голодні ігри теж. Навіть ті, хто зуби з’їв на тому, як нічого шкідливого не їсти, до горобини придивляються. Втім, надмірно спокушатися не збираюся, просто хочеться урізноманітнити своє меню і, ставши малобюджетною шукачкою солодкого життя, включити горобинові нотки.
Нещодавно мені навіщось подарували дитячу свистілку і побажали — свисти, де хочеш і скільки хочеш. Щоправда, чомусь зовсім не хотілося, але якось напередодні, вже хвилин сорок нудьгувала в трамваї, прямуючи до «Водоканалу» залагоджувати чергові тарифні проблеми, помітила — перестала дратуватися, смакуючи горобиновою цукерочкою, та й руки, намацавши в сумці наївну свистілку, миттєво зреагували. Тихенько дунула і скинула турботи, адже знала, що в найближчі години маю нервувати в чергах. Ні, не буду — у мене з собою ще одна горобинова солодка штучка, та й смішний музичний супровід свій.
Наша пам’ять — не фотограф, а новеліст, і запам’ятаю довге вересневе бабине літо так яскраво, аби потім смакувати і запах листя, і як пузирилися калюжі та хмари, які цієї осені зачаровано колекціонувала.
Мені сняться літні хмари.
