Голодомор: ціна поразки
Доброго дня! Мене звати Лариса Волошина. Я русофоб. Ні, це не гумористичний камінг аут. Так стверджують російські пропагандисти, які звинувачують у ненависті до росіян кожного, хто шанує пам‘ять загиблих під час Голодомору та вважає ті події актом геноциду. 17 місяців в Україні тривав голод. Мільйони жертв. В зону лиха не було спрямовано ані крихти продовольства. Навіть продовольчий податок, яким обкладали селян, не було скасовано. Але російська влада навіть зараз намагається переконати світ в тому, що голод в Україні 1932-1933 років мав природнє походження. Україну звинувачують в тому, що приймаючи закон, який визнає Голодомор геноцидом, вона виходила виключно з політичної кон’юнктури та русофобії.
Це ж звичайна логічна задачка: якщо радянська влада не хотіла вбивати голодом мільйони українських селян, чому ж вона не відмовилася від хижацької продовольчої політики, не звернулася до Червоного Хреста, не спробувала організувати пункти роздачі їжі? Для чого заважала людям врятуватися самотужки? Дуже популярний серед адвокатів сталінізму аргумент - Москва нічого не знала, так як реальний стан речей приховувався від найвищого керівництва країни. Але вмираючі села були оточені заградотрядами, які не давали людям втекти в більш ситі райони. Чому? Хіба міг хтось надати наказ армії без відома Москви? Що це, як не навмистна дія, яка свідчить про людожерських характер прийнятих на самому високому рівні рішень?
Говорити про те, що Великий мор був результатом посухи - означає виправдовувати тодішню радянську владу. Американський дослідник і автор книги "Ваші мертві вибрали мене" Джеймс Мейс, писав, що створюючи штучний голод, тоталітарний режим намагався втілити в життя проект "Україна без Українців". Я навмистно пишу обидва поняття з великої літери. Адже бути Українцем, означає бути носієм відповідної національної едентичності. Мейс вважав, що "в результаті застосованих компартійно-радянським центром масових репресій проти українського народу, нація українська втратила консенсус щодо власної національної ідентичності, історії і культурних цінностей". "Підкорення" за допомогою голоду відпрацьовувалось кремлівською владою і до Голодомору. Так, наприклад, голод в Криму 1920-1921 року також використовувався, як спосіб встановлення контролю над мирним населенням одразу після захоплення півострова більшовиками. Маштаби, звістно різні, але засоби та кінцеві цілі ті ж самі.
Українців в 1932-33 роках приборкували, пригноблювали, "примирювали" через коліно. Всі спроби замовчування Голодомору, як і намагання применшення рівня трагедії - це намагання приховати ту ціну, яку Україна заплатила за втрату державності. Голодомор є чи не єдиним випадком геноциду, здійсненого проти мирних мешканців в мирний час. Голокост, геноцид вірмен - все це відбувалося під час військових дій, коли оскаженіла від крові армія нищила мирне населення, підозрюючи його в симпатіях до ворожої військової сили. Але Голодомор стал розправою радянської влади над українськими селянами - радянськими, здавалось би, людьми. То чи дійсно це були мирні часи? А може Голодомор то і є війна? Війна, яка триває до сих пір. Тому що в стан ворогів Росії досі зараховуються всі, хто не бажає прийняти версію про «неврожай».
Є ще один вимір "жнив", які збирали в українських землях окупанти за допомогою штучного голоду. Це поступова втрата людяності, адже українці під час Голодомору вбивали українців, або байдуже відверталися від вмираючих у відносно ситих містах. Ми є не тільки нащадками жертв, але й катів, а також байдужих свідків. Національна травма, нанесена Україні Голодомором - це постійно виринаюче з глибин колективного несвідомого питання: "А як ми вижили? Якою ціною?". Дуже часто доводиться чути, що сталінський режим не ставив собі на меті знищення української нації. Адже серед Політбюро була велика кількість етнічних українців. Цей аргумент видається бронебійним проти "русофобів", і використовується при кожні спробі говорити про Голодомор, як про злочин радянського режиму проти українського народу. Особистий вибір одиниць, намагаються представити як чорну пляму, яка лягає на всіх. Але справа в тому, що колабаранти та покидьки - це теж ціна, яку платить нація за поневолення. Чим довше триває окупація, тим більше стає тих, хто погоджується на ганебну службу, аби вижити. Голодомор був розправою над колективним Українцем. Але він був ще й вибором, який підступно запропанували доведеним до відчаю людям: солідаризуватися з чудовиськом, або вмерти в його пащі.
Росія, розв‘язавши нову війну, не хоче нагадувати українцям про ціну поразки. Сьогодні в окупованих Росією землях під забороною українська символіка. Людей можуть жорстоко покарати тільки через підозру в симпатії до України. Але головне, що там відбувається поступове заміщення населення. Мирних мешканців позбавляють роботи, їх бізнес руйнують, всі більш-менш грошовиті посади дістаються росіянам. Навіть там, де щирих українців завжди було небагато відбувається "приборкання" за рахунок загрози залишитися в окупації без кусню хліба. Методи, які застосовує чекістсько-імперський режим не змінилися.
Ми почали з дивакуватого зізнання, яке схоже на початок реабілітаційної програми "12 кроків зцілення". Просуваючи в Україні пропаганду "примирення", агресор не хоче, щоб українці задумалися, а що ж чекає їх у разі, якщо країна пристане на пропозицію "жити дружно". Звідси і звинувачення тих, хто пам‘ятає про Голодомор, в русофобії, нацизмі та радикалізмі. Голодомор вчить нас тому, що вибір є завжди. Між правдою та брехнею. Людяністю та людожерливістю. Між боротьбою за свободу та боротьбою за виживання за будь-яку ціну. Справа тільки в ціні. Для того, щоб нація ніколи більше не стала перед жахливим вибором "вмерти, або розчинитися в агресорові" - ми сьогодні згадуємо жертв Великого голоду, вчиненого радянсько-комуністичними загарбниками. Якщо для того, щоб не втратити розум і пам‘ять треба пережити в тому числі і звинувачення в радикалізмі - ну що ж. Мене звати Лариса Волошина. Я усвідомлюю загрозу перезапуску кремлівського проекту "Україна без Українців. І так, я русофоб. Тому що не бажаю забувати про Голодомор, його причини та наслідки. Не бажаю повторення помилок, які ледь не винищили мій народ».
