Гордість і упередження
«12-25.08.2016»
Пригадую свої 25, і трохи неспокійно стає за Україну. Ті ж порожні кишені, та ж прірва маячить попереду, і сірі безвихідні кризисні будні; не знаєш, зможеш ти вибратися з цього чи ні. Зціпивши зуби, кілька років намагався ходити по дну, поки не навчився підніматися в гору. Вибачте, є у мене й такий недолік — пізнаю світ через особистий досвід, ось і Україну міряю своїм. Зате зі своїх майже 44-х знаю, хоч би як складно було, ми переживемо й це, навчимося на своїх помилках, дізнавшись ціну втратам і перемогам, навчимося цінувати навіть кожен новий сірий день, і, що головне, навчимося робити наш кожен новий день нехай трохи, але світлішим.
Ось такий невеселий початок колонки, який я пишу у святковий для більшості українців день. Добре, що читати ви її будете вже тоді, коли святкова ейфорія вщухне, коли настануть ті самі сірі будні, з яких я почав сьогоднішню свою розповідь. Тим паче, він присвячений одному з головних лейтмотивів сьогоднішнього свята, темі виняткової заслуги України в «геополітичній катастрофі», як путінські ідеологи й спічрайтери нарекли розпад СРСР. Ця теза спершу була озвучена екс-президентами, а пізніше була включена в промову й стала однією з найцитованіших сьогодні, разом з цитатою з Маяковського, постів Петра Порошенка.
Будучи студентом університету Шевченка, я був великим активістом і навіть в останні півтора-два роки очолював університетську Раду студентів і аспірантів. Ця посада регулярно переобиралася, й кожного разу на неї був, як розумієте, далеко не один претендент. Серед інших переваг претенденти мали згадувати свій попередній досвід організаційної роботи, і один хлопець цілком серйозно вписав собі у заслугу, що, будучи обраним міським секретарем комсомольської організації, він розвалив її роботу. Ну, ви зрозуміли, ніхто нікуди цього хороброго партизана тоді не обрав, і не тому, що в університеті хтось любив комсомол.
Я розлого не писатиму про те, що розвал СРСР — це не лише наша заслуга. Про те, що жителі Балтійських держав сказали Горбачову «ні» задовго до української Декларації незалежності, про те, що ще в серпні 1991 року на вулицях Вільнюса або Тбілісі за вихід з СРСР гинули люди. Я хочу сказати, що розвал чогось — це не досягнення, яким слід пишатися. У випадку з СРСР це була закономірна необхідність, як поховати труп, який ще за життя почав розкладатися від пролежнів. Я хочу сказати, що для розвалу СРСР росіяни зробили на порядок більше нас, українців, і парадокс і трагедія нинішньої ситуації полягають якраз у тому, що те, чим вони могли й мали б пишатися, сьогодні їм здається трагічною помилкою.
Я хочу сказати, що не Україна у СРСР була найексплуатованішою республікою. Що таке порожні полиці магазинів, якщо брати постсталінський СРСР, ми дізналися лише останніми роками радянської влади, а от для Росії, окрім Москви, це були повсякденні реалії. Голодні бунти в ситі для решти Союзу роки спалахували саме тут. І мова далеко не про один Новочеркаськ. У гонитві за ресурсами на експорт, заради випробувань ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, просто через байдужість і безтолковість чиновників або в ім’я великих проектів, на кшталт єдиного з них зупиненого — повороту сибірських річок, величезна частина Росії — не лише Сибір і крайня Північ, були перетворені на зону екологічної катастрофи. А російське село епохи пізнього СРСР навіть у протоколах засідань ЦК часто згадується як зона катастрофи економічної.
«Геополітичною катастрофою» для Росії став не розвал СРСР, а те, що росіяни так і не змогли ним скористатися, щоб побудувати собі новий дім; що вони натомість почали знову будувати СРСР, але вже у менших кордонах; що у них значно більше приводів пишатися заслугами своїх «дідів», ніж своїми нинішніми досягненнями. Катастрофою для них стало не те, що вони щось зруйнували, а те, що вони так і не змогли побудувати.
Те, що для росіянина катастрофа, для українця свято. І цього дня 25-річчя країни я не стану, як колись «діди» на Рейхстагу, писати: «Руїнами СРСР задоволений». Я хочу пишатися справою своїх і своїх співгромадян рук, хочу пишатися достатком сімей, новими дорогами і заводами, хочу пишатися тим, що згадка України викликає у будь-якій точці світу пошану й захоплення. Я хочу пишатися цим, як сьогодні під час параду пишався створеною нами за два роки з нічого новою українською армією. Я хочу, щоб моя гордість за свою країну була не гордістю Герострата або Гейзеріха, а гордістю майстра, задоволеного шедевром, що вийшов з його рук. Давайте спочатку добудуємо, пишатися будемо потім.
