Гордість кохання
Схоже, суботній гей-прайд — Марш рівності у Києві — неабияк пожвавив український інформаційний простір. До речі, одразу хочеться поправити колег-журналістів, так само як і численних коментаторів незалежно від ступеню їх доброзичливості: ніяких гей-«парадів» не існує. Ця форма маніфестації називається прайд, від англійського pride — тобто гордість. У такому визначенні — виклик з боку тих, кого панівна культура намагається іншувати як злочинців, збоченців, людей другого сорту тощо. Прайд — жест гордості замість жесту покори.
Отже, про київський прайд написано чимало, але мені здається незайвим висловити кілька суто суб’єктивних міркувань саме у форматі колонки, саме на сторінках «Дня».
Критикувати «Марш рівності» можна, і є за що, але головне те, що він відбувся. Організатори зосередилися на питанні безпеки і дещо навіть переборщили з конспірацією, відсікши від акції частину потенційних учасників. Однак мети вони досягли: демонстрація дійсно пройшла безпечно, що для пострадянського простору, особливо з урахуванням того, що коїлося з подібними акціями у Москві, у Грузії і минулого року в Києві, є справжнім проривом.
Так, було лише півсотні маніфестантів. Так, пройшли вони лише 500 метрів уздовж студії імені Довженка. Так, все тривало менш ніж півгодини. Але за ці півгодини відбулося чимало справжніх чудес.
За цей час можна було побачити:
— як міліція виконує — і добре виконує! — свої прямі обов’язки, тобто боронить законослухняних, нормальних громадян (цього разу — учасників Маршу) від агресивних хуліганів;
— як люди, що називають себе християнами, б’ються у нападах без перебільшення диявольської люті;
— як у зворушливій, майже еротичній гомофобній пристрасті єднаються непримиренні опоненти — фанатики «русского мира» та борці за Україну для українців.
Нарешті, трохи згодом можна було побачити пересувну трупу активістів партії «Свобода», котрі сильно запізнилися, але потім цілком серйозно заявили, що приїхали, щоб пересвідчитися, чи всі демонстранти розійшлися (чи встало сонце, чи співають пташки, чи впадає Дніпро у Чорне море). Загалом, у цієї поразки ультраправих виявилося багато батьків; того ж дня інші циркачі — організація російських нацистів «Євразійський союз молоді», — не кліпнувши оком, розказали пресі, що це саме вони розігнали прайд(!).
Та годі про клоунів. Марш рівності відбувся, і це, ймовірно, найважливіша п’ятисотметрівка в нашій новітній історії. Бо у цей день — хай зі мною не погодиться більша частина читачів — Україна стала трохи кращою.
Вже по завершенні акції я спустився у метро. Поруч зі мною на платформі стояли двоє дівчат. Вони були закохані одна в одну і не приховували цього, незважаючи на те, що на станції ще вистачало розчарованих погромників.
У цьому місці, у цю мить ці двоє прекрасних, закоханих людей провели свій власний прайд. Я вірю, що таких, як вони — гордих своїм коханням — ставатиме все більше. І одного дня Україна неодмінно прийме їх як своїх.
Бо кохання, пані та панове, перемагає завжди.
