Граблі
І чому українці не готові без них жити
Українській незалежності незабаром виповниться тридцять. За цей час виросло кілька поколінь українців, які дуже погано мали б пам’ятати або й взагалі не знати, як воно було жити в совєтах. Мені би мріялось, щоб всі ці «нові» покоління виросли свідомими, начитаними, з розвинутим критичним мисленням, зі здатністю до аналізу, впевненими у собі і такими, які вміють відповідати за власні помилки.
Але не склалось. Всесвіт чомусь вирішив, що це моє бажання нездійсненне. Ні, це не означає, що серед моїх співгромадян нема таких, проте більшість трохи відрізняється від того ідеального образу, який я собі намалювала.
Навіть серед молодого покоління українців, які народжені вже у глибоко незалежній країні, є ті, які ностальгують за морозивом по три копійки, безкоштовним житлом і освітою. Більшість українців ніколи не цікавились програмами політичних партій і досвідом тих, хто претендує бути обраним. У будь-якої політичної сили, у будь-якого амбітного українця є два стовідсоткові шляхи до успіху. Достатньо або бути публічною особою, яка у всіх на слуху і абсолютно не важливо, чим прославився кандидат. Успіх просто притягує українців. Або ж купити виборців.
Цим постійно користуються на кожних виборах. І абсолютно не важливо, місцеві ці вибори чи загальнонаціональні.
Скуповувати виборців – це давня українська традиція. Жодні вибори не обходились без цієї забави. Купували за гроші, за новорічні подарунки, за нові вікна в школах і асфальтовані вулиці, а інколи і за листівочки на всі свята. Просто українці не вибагливі, для них головне увага.
З відомими людьми трохи важче. Їх же не так багато, як грошей. Але багато партій свого часу використовували цю технологію. Так у виборчих списках у різні часи опинялись Ніна Матвієнко, Оксана Білозір, Софія Ротару, Таісія Повалій, Руслана, Святослав Вакарчук, Злата Огнєвіч. Хтось з них навіть депутатом був, а дехто навіть двічі.
Особлива хвиля використання публічних особистостей була одразу після Революції Гідності. Тоді політичні партії заради збільшення рейтингу брали у свої списки активістів Майдану, військових і навіть одна дуже відома полонена. Звісно, що це не могло не відбитися на результатах, адже народ на хвилі патріотичного піднесення не міг не підтримати своїх героїв.
Здавалося б, що поганого в тому, що відомі люди стають депутатами? А я скажу що. Депутат – це не красива картинка, не заставка і не ширма, для проведення під купол Ради інших депутатів. Депутат – це той, хто мав би аналізувати події в державі, писати законопроєкти і ухвалювати закони. Для цього він повинен мати певний набір компетенцій, хоча б в якійсь з життєвоважливих для держави сфер.
Хотілося б, щоб цим грішили тільки ті партії, які ми звикли називати антидержавними, антиукраїнськими і капітулянтськими. Проте, ні. Ті, хто на кожному кроці апелює до свідомості громадян, до потреби думати і аналізувати, роблять те ж саме.
То, може, проблема не в політичних силах, окремих політиках і законодавстві? Можливо, справа в українцях, які швидше поведуться на яскраву кольорову обгортку, ніж на якісний продукт, який обгорнуто простим вощеним папером?
Цікаво, через скільки років я зможу сказати, що на виборах перемогли програми партій і їх бачення вектору розвитку країни, а не скандальна блогерка і великі кошти? Бо тільки тоді, ми вийдемо з зачарованого кола, в якому всім нам доводиться бігати по граблях.
