Грунтовність оптимізму
Обмінюючись враженнями після інавгурації нового Президента України, несподівано почув тремоло в голосах не тільки сентиментальних, а й суворих і мужніх. Абсолютна більшість того ранку плакала сльозами гордості й надії.
До сподівань на нового лідера країни обов’язково додавалася віра в Божу милість до народу й держави. А вороги того дня підбили літака з гуманітарною допомогою, у великій кількості перетнули кордон, і знову вбивали, вбивали, вбивали...
До постійного стресу від новин із місць боїв дедалі сильніше додається гіркота непорозуміння, яка часто-густо веде до обопільних образ і навіть розриву дружніх, а подекуди й родинних стосунків.
Рідні сестри — одна живе в Москві, друга в Києві — вирішили забути навіть свою родинність, мати з Луганська відрікається від сина у Черкасах, обмін думками з приводу внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації дуже швидко набуває інтонації сварки.
План Путіна по знищенню держави Україна найвдаліше реалізується у найважливішому напрямі — руйнації людських стосунків, родинних і дружніх зв’язків, деморалізації суспільства через зневіру в честі, достойності й справедливості усіх і кожного. Словом, істерія поразки, невправності, всілякої нездатності набуває ваги потужної й невидимої зброї масштабного враження.
Тож кожного разу, коли ми стаємо злими, неповажними одне до одного, коли зрікаємося нашої любові й дружби, ми робимо подарунок ворогу, працюємо на користь зла. Долучаємося — саме долучаємося й не менше — до розпалювання братовбивчої війни. Шануймося, шануймося і ще раз шануймося, рідні!
Петро Порошенко спочатку демонстративно спокійний, урочистий і точний у церемоніальній частині, в промові -обережно-декларативний, призивний і душевний — на фінал, саме у співі Гімну у Верховій Раді й на Софійській площі набув абсолютної певності, став якимось достойно простим, відкрито симпатичним і навіть надихаючим.
На відміну від беззастережно харизматичних лідерів яскравість індивідуальності Петра Олексійовича виявляється у володінні розвинутою формою ілюзії, навіть утопії, яка висуває його в лідери, які здатні вести за собою.
Зробити українські цукерки знаними у світі, а Вінницю процвітаючим містом із співочими фонтанами — утопія, яка стала реальністю.
Порошенко першим полетів спасати Крим — можливість цього виявилася ілюзією...
В інавгураційній промові також багато утопій, які цілком здатні стати реальністю за умови апостольської віри і наснаги не тільки президентської команди, а кожного, хто відав свій голос, хто повірив у можливість змін і зобов’язався таким чином бути їх учасником, а не спостерігачем або ще гірше — контролером.
Президентський рецепт подолання корупції простий: «Чиновники не беруть, а люди не дають хабарів!» Ця утопія стане реальністю в умовах істерії порядності. Саме істерії. На путінську істерію зла ми маємо відповісти істерією добра в усіх її можливих проявах.
Ще буде час розібратися з тими, хто крав у роки тотальної криміналізації суспільства. Зараз необхідно забезпечити відкритість і стерильність усіх фінансових забезпечень перемоги демократії на всій території України.
Негідників жорстоко карати, за найменшу допомогу знайти можливість подякувати. Нам не перевиховуватися треба, нам треба РЕВОЛЮЦІЮ ГІДНОСТІ ПРОДОВЖИТИ РЕВОЛЮЦІЄЮ СВІДОМОСТІ.
А славу героям сміливіше проголошувати і за життя. Прикладів висот людяності, героїчності у воєнному і мирному житті достатньо, а от оспівування їх — замало. Істерія патріотизму — не утопія, а необхідна складова перемоги.
Президент пригадав наші історичні помилки, і це — заклик до інструменталізації нашої історії. Саме її знанням ми маємо винищити мікроб меншовартості, употужнити інтелектуальне честолюбство.
На нас відповідальність ще за одну революцію XXI століття — РЕВОЛЮЦІЮ СВІТОВОЇ СОЛІДАРНОСТІ. Саме так варто позиціонувати міжнародну допомогу Україні. Шевченкове «Раз добром зігріте серце ввік не прохолоне!» перекласти на всі мови й оригінальним сувеніром величезним тиражем через українство, дипломатів вдячно подарувати землянам. Красива утопія, та яка краса буде, як здійсниться!
П’ятий президент — перший із президентів України, народжений у місті.
Можливо, саме тому так легко він припадає на ідею швидкого відродження економіки через відновлення оборонної промисловості.
Цей шлях перевірений історією й насправді дуже ефективний. Чи відповідає він напрямку цивілізаційного розвитку — велике питання.
Можливо, це збіг, але після розмови Путіна з Дідьє Буркхальтером — головою ОБСЄ, яка зняла питання вторгнення російських військ на нашу територію і зміст якої досі нікому не відомий, у засобах масової інформації недружнього сусіда з’явилося багато роздумів, хвилювань щодо його продовольчої безпеки.
Виявляється, Росія завозить одну третину продуктів з-за кордону, й її стратегічний запас продовольства за нетривалий час скоротився від нормативних запасів із 60 до 28 днів.
Серед постачальників багато країн, які вже вдалися до санкцій щодо агресора.
А от Україна має не тільки природний, а й людський потенціал, який здатний зробити її годувальницею всього світу. Проте будь-який шлях економічного розвитку нашої Батьківщини потребує ще однієї істерії — істерії працелюбства, успішності господарювання, конкурентоспроможності. І нехай ілюзії можливості створення необхідних для цього умов найближчим часом стануть реальністю! І нехай «наше найкраще», «купуємо вітчизняне» стануть істерією трудового успіху.
Карл Маркс говорив: «Якщо культура розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо, вона залишає за собою пустелю». Наша культура виявилася кинутою напризволяще, а керована культура Росії виявилася потужною зброєю. Військова перемога на сході не матиме результату, якщо не відбудеться гуманітарного діалогу. Децентралізація влади невідомо чим обернеться, якщо не буде забезпечено потужного об’єднуючого єдино-культурного процесу.
Древо життя нації приростає культурною верхівкою.
Чи може додавати оптимізму купа проблем, що стоїть перед нами?
Чи здатні ми за порадою пращурів «вдарити лихом об землю» і заходитися будувати новий лад? Чи маємо сили, чи здатні ми на захланну істерію творення!
Сталевого оптимізму в мене немає. Але він може загартуватися поступом змін, радістю перемог, гостротою апетиту до життя. Ну, а якщо раптом усього цього не відбудеться, пам’ятаємо: зневіра — найбільший гріх перед творцем!
