Канікули нереальності
Одного разу мені зробили пропозицію, від якої було надзвичайно важко відмовитися.
Спокушали чотиризначною цифрою заробітку, проти якої моя поточна платня виглядала непереконливо. Натомість, правда, вимагали кривавих мозолів.
Ну, мозолів я не боюся, але спочатку поставився стримано. Втім, остаточне рішення відклав до співбесіди, котра мала відбутися наступного дня безпосередньо в офісі.
Година спливала за годиною, і поступово названа сума зі сфер можливого спустилася на рівень побуту. Ще не встигли вгамуватися п’яні у дворі й згаснути всі телевізори в будинку, як я почав витрачати ті скажені гроші. Я дивився довкола і бачив якнайкраще застосування прийдешньому багатству. Заснув я з посмішкою на вустах.
Зранку занурення у вир процвітання продовжилося. До полудня я придбав нові комп’ютер, фотокамеру, велосипед, видав дві свої і дві не свої книжки, істотно оновив і розширив гардероб, з’їздив у Барселону, Сан-Франциско, Сан-Пауло, Гонконг, Токіо й на фестиваль «Палаюча людина», зробив частковий ремонт у квартирі, трохи інвестував у прогресивний мистецький журнал, допоміг рідним і друзям із купою важливих дрібниць. Я складав плани, розраховував кошториси і виписував стратегії. Я керував простором і грався з часом. Менш ніж за добу я здійснив усі необхідні витрати і звільнився з цієї потогінної фабрики, хай їй грець.
Співбесіда щодо конкретних умов праці пройшла ввечері. Вже через п’ять хвилин розмови стало зрозуміло, що нова посада і я не потрібні одне одному ні за які гроші.
Я покинув великий красивий офіс. На мене чекали стара робота і старі, завжди недостатні прибутки. Нічого не змінилося.
І водночас змінилося все. Я був щасливий. Не тільки тому, що зберіг свободу, але ще й через те, що вже купив усе, що мені було треба. Геть усе. Це відчуття лишається досі. Я дивлюся на стіну і бачу свіжонаклеєні шпалери, я гадаю, кому б іще подарувати щойно надруковану книжку і твердо знаю, що в будь-яку мить можу вийти на балкон, витягти звідти новесенький велосипед і поїхати кататися небагатими вулицями нашого району.
«Реальне життя почувається краще після того, як йому нададуть заслужені канікули нереальності» (Гастон Башляр, 1942 р.)
