Кавові тейбл-токи
Аура, магія, ідеологія напою, нарешті, його влада над ранком, а для багатьох ще й сигнал дня, що зароджується, — все це оспівували, відчували і плекали багато разів десятки поколінь — що тут додати. Та все ж кохання ніколи не стоїть на місці, і співтовариство, ніби віртуальне, але однаково полонене ароматними зернами, жадає спілкування, аби говорити про предмет свого поклоніння і неодмінно насичувати одне одного новими пізнаннями. Втім, аби любити, зовсім не обов’язково знати деталі біографії. У мене, скажімо, все сталося з першого погляду і ковтка. Інколи засинаючи, навіть думаю — яке щастя — завтра прокинуся і вип’ю чашку кави. До того ж кохання це — без зради. Впевнена, кава і мене любить.
Одна затишна кав’ярня давно вподобана моїми друзями для наших тейбл-токів, і хоч буваю за різними столами, кавові — вічно молоді та завзяті, для яких єдиним дрес-кодом є пристрасть до кави, — улюблені. У нашому спілкуванні в компанії з кавою начисто відсутній снобізм — всі люблять вчитися і пізнавати. Тут, в інтер’єрі, немає особливих кавових меблів, спресованих, наприклад, з кавового лушпиння, яке настільки привабливе, що, здається, починає готувати до кавової церемонії ще на підході. Немає і особливого освітлення, як у винахідливих закладах, де ідеологія неквапливої насолоди відпрацьована настільки, що навіть вхід до кав’ярні лише зі східного чи західного боку, але ніколи — з півночі. Все для того, щоб любителі хорошої кави отримували задоволення від природного сонячного світла, але при цьому сонце не било в обличчя, дратуючи. Тут головне: у кожному еспрессо — небайдужість бариста і в обсмажуванні, і в способах запарювання, а ще — разом за столиком можна обговорити світові кавові новини, посперечатися а, буває, дійти дивного висновку — нас, зазвичай, що радує, то й засмучує. Так от — наші кавові посиденьки тут ніколи не засмучують, хоч і інтер’єр лаконічний, але доречний і атмосфера без зайвих прийомів, але в цьому будинку люблять грати з кавою, говорити про неї і неодмінно уловлювати ваш настрій та покращувати його ексклюзивним міксуванням сортів.
Якщо ж цікавий роман, різного ступеня тяжкості, з новою чашкою, то чом би й ні. Харизма маленьких речей так захоплює, що знову можу закохатися в нову чашку і навіщось у кав’ярні придбати, поповнивши свій своєрідний домашній гарем чашок. Сьогодні люблю цю, завтра — іншу. Або декілька років одну й ту ж саму, підсилюючи враження від неї ж. Головне тут — зустріч зі своєю реакцією — моє чи не моє. Слова, які належать всесвітньо відомому кіно-гангстерові Аль Пачино, запам’яталися особливо. Він зізнався: «Я знаю дві істини в цьому житті — дві речі, в яких я на 100% переконаний. Перша — кава, друга... мммм... Я забув». Більш відверто, мабуть, не скажеш, захотілося кавовий залік отримати і нашій компанії, отже, ми наввипередки почали і слухати, і ділитися. Дізналася, що в Харкові є музей кави, де експонати розповідають про турків, кіз, ченців. Про пропорцію ідеальної чашки кави, про кавову міксологію, про користь эспрессо і про міфи схуднення за допомогою зеленої кави, про кавові дерева і тварин-складальників. Головне ж, що кожен, навчившись, зможе спробувати стати домашнім спецом для своїх близьких. Мені давно здається, що й наша улюблена кав’ярня — своєрідний музей новинок про каву, про колекцію смаків різних сортів, а кількість їх просто захоплює. То хіба не дивно, що, наприклад, у перекладі з грузинської коричневий дослівно звучить як «кавовий колір», і що в Грузії кожен дорослий за рік в середньому споживає близько 5 кг кави в зернах, завареної тим чи іншим способом. Це майже італійські показники, а в Україні — лише 1,5 кг. Скажімо, жителів Батумі зовсім не здивуєш якісною кавою з багатьох країн світу, адже ще з початку ХХ століття їхні бабусі смажили в своїх сковорідках Бразильську арабіку. Море допомогло, привозити з мандрів каву було модно і вигідно. Відчувши себе досвідченими кавоманами, ми вже щось записували, щось розповідали, перебиваючи один одного і, не припиняючи дивуватись, запам’ятовували, аби потім, при нагоді, спробувати каву, оброблену за виноробною методикою вуглекислим газом або эспрессо, за допомогою технологій су-вид, або як її ще називають методом «низькотемпературного приготування». По суті, це приготування їжі у вакуумі при невисоких температурах, яке впровадили і для створення пікантної кави. Пригадалася реклама з Джорджем Клуні, який розкручував якийсь сорт і, прийшовши до кав’ярні, почув від двох красивих жінок, що насолоджувалися кавою, слова: «який сильний, привабливий, вишуканий, дуже вишуканий...», помилково сприйняв компліменти щодо кави безпосередньо на свою адресу — чого не буває з чоловіками, що мріють подобатися вічно. Ролик став улюбленцем публіки і без будь-якого зв’язку з кавою.
Ми дізналися, що деякі кав’ярні десь за морями впровадили нову послугу — дарувати мішечок добрив з відходів кавового виробництва. Садівники люблять ці добрива, до речі, в своєму саду давно, і без усіляких підказок, інтуїтивно переконалася — квіти із задоволенням пригощаються кавою, до того ж кавова гуща непогано утримує вологу. Ми, непомітно для себе, загралися в нешкідливе «понтярство» — кожен почав чимось хвалитися, безпосередньо, на щастя, і беззлобно. Ціновий діапазон дозвілля був, власне кажучи, вельми демократичний, що не завадить у нашому вічно низькому життєвому сезоні, а розповідати можна захоплено навіть про те, про що дізнався ніби віддзеркалено, з чужих вражень. Нікого, повірте, не хвилювало, є су-вид сьогодні в чашці чи ні. Поливаючи каву середньо обсмажену кислуватим і щедро насиченим смаком, чомусь захотілося розповісти друзям про зовсім інше враження, яке всупереч логіці стало фаворитом останніх вихідних. Поблукавши кілька годин по ще сонному лісу з величезними дубами і соснами, встигнувши замерзнути від непривітного березневого дня, потрапили ми до якоїсь кав’ярні. Швидше, ніби до простого київського сільмагу з універсальними пропозиціями на всі випадки життя. Ні на що не розраховуючи, попросили заварити каву і отримали її в паперових стаканчиках. Не пам’ятаю, коли останній раз таке було зі мною — і це враховуючи багаторічну ніжну любов до кавового антуражу. Уявіть собі, цей стаканчик (сноб назвав би його — дворняжкою), був наповнений так смачно, не знаю вже яким сортом кави, або ми просто замерзли і втомилися, що, сівши з дозволу, на якусь скриню поряд з прилавком, почали розмовляти про щось важливе, а може й не важливе. Чомусь продавщиці дивилися на нас і посміхалися — напевно, виглядали ми щасливими, та й кава була сильною, яскравою, моєю...
Цікаво, що б подумав Клуні...
