Харків звучить нагадуванням
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
- Какой адрес? – питає один з міліціонерів і гуглить його в смартфоні.
- А почему вы не спросите у полиции? – несміливо коментує інший. Ще троє поряд посміхаються, але я не реагую.
У цей день я прокинулася щаслива вже від того, що на годиннику восьма, а не п’ята, як це було в останні два дні. Прокинулася в поїзді, який мене привіз із Кривого Рогу до Харкова. Тут я не вперше, а розташування готелю запам’ятала з google map, тож, вирішила, що дістануся громадським транспортом. Бо ж я з Харковом уже на «ти», і вранці користуватися метро, це як сказати місту, що я вже володію його просторами, що я тут, як удома. Іншого розумного пояснення, чому я так зробила, у мене нема, бо готель недалеко і на таксі туди дешево. Тож, врятували мене міліціонери, які вигрівали спини на площі Конституції.
- Де я можу попрасувати сукню? – питаю в чергового адміністратора. Вона кличе покоївку і питає, чи вільна пральна машина. Може хтось і вміє прасувати пралькою, але це не я. Утім, покоївка все чудово розуміє та розмовляє прекрасною українською. Усі ці кумедні ситуації такі характерні для цього міста.
Харків для мене — це архітектурний конструктивізм, це знімки і кінохроніка 20-30-х років, на яких зафіксована українізація і взаємообернена русифікація — її видно на плакатах, вивісках і в очах людей. Це історична пам'ять, а передусім— будинок «Слово», де у 30-х роках мешкали чи не всі найпомітніші митці, поки їх не репресували до таборів, психлікарень (ще той метод репресій) або не розстріляли. Один з них, Іван Сенченко, врятувався, поїхавши працювати на Донбас. Працював на Луганському паротягобудівному заводі ім. Жовтневої революції і писав про нього книгу. А тепер, з новою війною, біженці з Луганська рятуються в Харкові, і в ньому непомітно розчиняються.
Це місто, з яким могло статися те саме, що й з окупованими східними містами, це місто, якому просто трохи більше пощастило, бо українська влада навесні минулого року не вирішила вести з бойовиками і сепаратистами в Харкові політичні перемовини, як це було з Луганськом і Донецьком, а просто відбила захоплені будівлі. Харків — це ще й нагадування про щось, що пішло не так. І поки неясно, чому воно так пішло. Але нагадування є, і ним звучить Харків.
