Хроніки спротиву. Пізно, Антон
Світило російського лібералізму, популярний блогер і кінокритик Антон Долін видав розлогий допис про місце культури в нинішньому пиз*еці.Світило докоряє тим своїм співввітчизницям/кам, хто побивається через несприйняття російської культури, яке різко посилилось у світі: ці стогони кумедні, недоречні та навіть аморальні. Війна в Україні – жахливе зло, і на його тлі просто не виходить з чистою совістю насолоджуватись “Лебединим озером” чи “Хованщиною”.
Начебто все правильно. Поки що.
Те, що російська культура наскрізь просякнута імперським шовінізмом – не новина. Рівно як і те, що навіть у своїх найкращих зразках вона перетворилася на інструмент поневолення, не менш, а то й більш ефективний, аніж найзапекліша пропаганда. Автор згадує про хрестоматійне милосердя: «"маленька людина" - термін з російської літератури, не з Кафки”» – отут погоджуся, людина в російській літературі завжди або маленька, або зайва, але при цьому з легкістю неймовірною перетворюється на чудовисько, і Кафка точно до того не має жодного стосунку – в нього перетворення зовсім інакші, як і герої. І загалом – цінність мистецтва, котре закликає до милосердя, але покоління за поколінням виховує агресивну скотобазу, доволі сумнівна. Але ми відволіклися.
Висновок світила після багатьох літер такий:
“Культура безсмертна. Вона переживе і це.
Люди смертні. Щодня вони вмирають в Україні.
Давайте спробуємо зараз думати про них”.
І що?
Ну, подумали. Розмови порозмовляли. На кухні або у Фейсбуку. Так ви цим останні 100 чи скільки там років займаєтесь.
Пізно, Антон. Пізно.
Всі ці струси повітря, всі ці правильні, але абсолютно порожні слова, всі ці патетичні, але насправді жалюгідні пози – пізно. Потрібні не слова, потрібні дії.
А дієвим у сьогоднішній ситуації є тільки одне: повний демонтаж російської державності.
І кожний російський демократ, незалежно від того, де він знаходиться, якщо дійсно хоче допомогти Україні, та й собі також, має докласти всіх можливих зусиль для досягнення цієї шляхетної мети.
Росія має бути зруйнована.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
