Хто головний у школі?
Наприкінці серпня мені дуже хотілося в школу. Літо вже встигло набриднути і втомити, кортіло побачити друзів, погомоніти і знову з’їсти котлету зі шкільної їдальні. Манили кольорами й незайманістю сторінок нові зошити, підручники вже були охайно загорнуті в обгортки, а щоденник – акуратно підписаний.
Новісінький ранець пахнув хімією й незвіданим, нові кеди й дбайливо складена спортивна форма чекали на своєму місці. Кулькові ручки вже лежали в пеналі, поруч із ґумкою, лінійкою, циркулем й ідеально заточеними олівцями. Я вже дочекатися не міг, щоб знову сісти за парту в класі хімії на другому поверсі рідної виноградівської школи.
Мені пощастило – і зі школою, і з учителями. Зрештою, дитина ще не здатна об’єктивно оцінити якість освітнього процесу, талант, витримку і тактовність педагогів, матеріально-технічну базу навчального закладу. Але тепер, через п’ятнадцять років після закінчення школи, я згадую її з вдячністю. Хоч і розумію, що власних дітей я б хотів віддати у кращий навчальний заклад. Тут не йдеться про столичну чи закордонну школу, мова про сам підхід до дітей.
Про спробу їх не просто вчити, а й розуміти. Любити. І знати, як собі давати з ними раду – з тими, які вчаться добре, і з тими, що люблять битися й ніколи не мають з собою щоденника. У моєму диплому про вищу освіту написано, що я – вчитель української мови і літератури, але, чесно кажучи, навряд чи з мене б вийшов хороший учитель.
Адже нас учили всьому – від безпеки життєдіяльності до особливостей граматики мертвих мов, але не вчили власне педагогіці. Тобто курс педагогіки в нас був, але звівся до нудних лекцій, під час яких ми записували в зошити дефініції термінів. Як поводитися з дитиною, як зрозуміти її психологію, як відчувати й керувати настроями в дитячому колективі – про це мови не було.
Тобто я на власному прикладі можу стверджувати, щоб нам дали багато знань (наскільки потрібних і актуальних – це інше питання), але так і не спромоглися пояснити, кому ці знання потрібні, хто в освітньому процесі головний. Невже міністр освіти, директор школи, батьківський комітет, учитель? Ні! Зараз скажу крамольну думку, яка не всім сподобається, але я вважаю, що найголовніше в освітньому процесі – це навіть не знання, оцінки чи сучасна й розвинена матеріально-технічна база.
Головне в школі – дитина. Її мікросвіт, її страхи й амбіції. Можна вчити дитину за суперсучасними комп’ютерами, нашпигувати її голову знаннями, а в підсумку отримати закомплексовану й неготову до життя в соціумі особистість. Тож я щиро радію тому факту, що нарешті в розмовах про реформи освіти згадали і про діточок.
Так, зарплатня вчителя дуже важлива (і нещодавно один університетський викладач мені жалівся, що тепер шкільні вчителі заробляють більше за кандидатів наук), і кількість м’ячів у спортзалі та реактивів у класі хімії теж мають значення, і неодмінно слід подбати про опалення, туалети в школах, а також про самоврядування і можливість виборності директора. Але! Все це має робитися не для звіту, і не для реформи, а для дитини. Вона повинна бути в центрі.
Тому оптимістично кажу: нарешті! Обома руками підтримую зміни у школі – глибинні, фундаментальні. І так, ці зміни починаються не з пластикових вікон, а з можливості виправляти в зошитах власні помилки – і не бути за це покараним нижчою оцінкою. Здавалось би, така дрібниця, а як вона вчить життю!
