Коли на кону життя...
«01-07.06.2018»
Останніми днями мені часто нагадують один із моїх найулюбленіших радянських телефільмів — «Дні хірурга Мишкіна». Його головний герой — провінційний хірург «від бога» Євгеній Мишкін, як і виконавець цієї ролі, не побоюся тавтології, геніальний актор Олег Єфремов, людина з важким характером, що не знає компромісів. Йому непросто в родині, тому що весь до останнього віддається роботі. Йому важко на роботі, тому що у пріоритеті радянської, як і нашої медицини, було не врятування людських життів, а користолюбство (що за радянських часів найчастіше виявлялося в кар’єризмі) та формалізм. Серед сцен фільму, що самі запам’ятовуються, — засідання лікарської комісії, що розглядала чергову скаргу на Мишкіна. Чиновники від медицини читають лист від трудового колективу хворого (зараз це багатьом вже незрозуміло, але в СРСР існував такий інститут і такий жанр) — лікар без будь-яких на те підстав знову поклав на операційний стіл пацієнта, що вже почав одужувати. Комісія запитує Мишкіна: який же діагноз. Той відповідає, що емболія — тромб. — Мій дід у ті ж роки, коли знімався серіал, помер від такого діагнозу. Це був 100% смертний вирок. — Комісія в наступ: навіщо було братися за безнадійний випадок, вважай, ставити експерименти на приреченій на смерть людині та псувати статистику. Довго сперечалися, винести Мишкіну сувору догану чи зовсім усунути від фахових обов’язків. Усе ж вирішили скаргу спершу дочитати до кінця. Виявилося, предмет скарги полягав не в тому, що пацієнт помер на операційному столі, а що через, як здалося його колегам, непотрібну операцію він вийшов на роботу на декілька тижнів пізніше. — Загалом, було здійснено лікарське диво. Диво не лише тому, що приречений пацієнт залишився живий, але і в тому, що лише воно врятувало чудового хірурга від чиновників від медицини, яких хвилює статистика, але не людина.
Звичайно, історія із заступником міністра охорони здоров’я Олександром Лінчевським багато в чому інша. Її герой позбавлений привабливості Олега Єфремова, хоч не у меншій мірі, ніж зіграний тим персонаж, важкий на слово. Але в головному вона сходиться — саме в тій старій суперечці, що все ще продовжується: що важливіше, статистика, що красиво виглядає у звіті, бухгалтерія чи врятоване, нехай навіть просто на декілька років продовжене, людське життя. З одного боку, всупереч займаній Лінчевським високій посаді, — погляд лікаря. З іншого — з боку голови Рахункової палати Валерія Пацкана — погляд бухгалтера, для якого висока смертність серед пацієнтів, що пройшли лікування за кордоном, без нього 100% приречених на болісну смерть, — привід оголосити цю програму неефективною та вимагати її закрити. Що для мене неприйнятно, що хвилю обурення в цій суперечці викликала позиція лікаря. Його провина в тому, що він назвав речі своїми іменами, що ці хворі інакше приречені, що навіть трансплантологія дає відстрочення, але не дарує вічного життя пацієнтові? Чому декілька сотень журналістів і блогерів узяли на себе сміливість говорити від імені нібито ображених Лінчевським пацієнтів та ображатися за них? Адже, на відміну від цих журналістів і блогерів, хворі, які потребують пересадки кісткового мозку, добре знають, яка доля, якщо закрити цю державну програму, їх чекає. Вони не можуть дозволити собі «прекраснодушшя», у них немає часу на політкоректність, коли на кону їхнє, а не якихось там уявних ображених, життя.
Для мене ця історія ще і про інше. Не лише про ціну людського життя, але і про відповідальність за свої слова людини, що пише. Так-так, насамперед не важкого на слово Лінчевського, а нас із вами — журналістів і блогерів. Тому що на Лінчевського є дисциплінарна комісія, а на нас із вами — щодо наслідків свободи слова — такої комісії немає. Тому що, не розібравшись у питанні, ґрунтуючись лише на не без наміру кимось вирваній із контексту фразі, ми дуже часто формуємо (а часто і симулюємо) те, що називають громадською думкою, з грацією слона на виставці посуду впливаємо на рішення, від яких часом залежать тисячі людських життів. У цій справі мої колеги судять Лінчевського за неприкрашену риторикою правду, і не помічають, як Пацкан у своєму виступі неодноразово, для червоного слівця, примальовував у цифрах, що наводяться ним у виступі, нулі. — Вчинок недопустимий для голови Рахункової палати, але жертва вже призначена, і спущений із гальма каток публічного цькування вже не зверне з обраного одного разу шляху. Йдеться навіть не про те, як це позначиться на кар’єрі Лінчевського, — для мене самого, як і для вас, він не більш ніж ще один випадково вихоплений із безвісності чиновник. Задумайтеся на секунду, чи готові ви взяти на себе відповідальність за життя людей, яких позбавлять права на надію, якщо через розкручений з вашою допомогою скандал цю державну програму закриють? Утім, на кону навіть більше, адже справжньою метою тих, хто за кулісами диригує цим скандалом, — уся медична реформа, а, значить, наше з вами майбутнє, наше з вами життя.
