«Легка і світла, як роса»
Ім’я Ірини Жиленко запам’яталося мені з 8-го класу, себто – з 1968 року.
Ім’я Ірини Жиленко запам’яталося мені з 8-го класу, себто – з 1968 року. Тоді вчителів зобов’язували виступати «по лінії товариства «Знання»» з просвітницькими лекціями перед колгоспниками (на молочно-товарних фермах, тракторних бригадах, просто в полі), і ось одного разу мати, вчителька молодших класів, повернулася з такої лекції додому з товстим щорічником «Україна. Наука і культура». Представник районного товариства «Знання» у такий спосіб подякував учительці із села Демидівка (Одещина) за її працю.
Випуск 1968 року був цілковито присвячений українській молоді, і відкривала його вступна стаття Петра Шелеста, Першого секретаря ЦК КПУ, згодом – опального. Пригадую, прочитав я цей збірник на одному подиху: зацікавила мене в ньому передусім досить велика добірка творів молодих поетів і прозаїків. А оскільки в 13-14-річному віці пам’ять особливо чіпка, то й зберегла вона чимало, зокрема – вірші М.Вінграновського, Б.Олійника, О.Орача, В.Забаштанського, В.Коломійця, А.Бортняка, Р.Кудлика, новели Гр.Тютюнника («Зав’язь»), Є.Гуцала, Валерія Шевчука («Мій батько надумав садити сад»), розповідь А.Шевченка про Василя Симоненка, післямову Юрія Іллєнка до фільму «Вечір на Івана Купала», нарис Бориса Дерев’янка про співака Миколу Огренича (Огренич – також із Одещини, може – тому й запам’яталося)...
Був у тій славній молодіжній добірці і вірш Ірини Жиленко «Сьогодні Спас і дзвін» (редагував щорічник Володимир Кисельов, повість якого «Девочка и птицелет» буде прочитана невдовзі).
Як зараз бачу фо
то 27-річної авторки з ніжним обличям дівчинки – «легкої і світлої, як роса». Біографічні довідки також перечитувалися уважно, тож я вже знав, що перша збірка поезій Ірини Жиленко має незвичайну назву – «Соло на сольфі», і що видано її кілька років тому, в 1965-му.
Але звідки сільському восьмикласникові «зразка» 1968 року було знати, що зовсім незабаром, після того, як до Праги увійдуть радянські танки, в СРСР почнеться політичне похолодання, і те покоління, що його так гарно представив на своїх сторінках щорічник «Україна. Наука і культура», опиниться під ідеологічним пресингом? Багато чого з’ясовуватиметься і осмислюватиметься уже пізніше...
Ірину Жиленко теж не минули суворі прискіпування ортодоксальної критики: після появи другої збірки («Автопортрет у червоному», 1971) їй почали дорікати за надмірну камерність, «салонність», за глухоту до соціальних нуртів... А вона й не намагалася писати поетичну публіцистику, віддавши перевагу «чистій» ліриці, де панує атмосфера казки, маленьких житейських радостей, тієї святковості, що супроводжує наші найсвітліші дитячі спомини. У вірші Ірини Жиленко заходиш, наче в країну чудес: тут відбуваються дива. Хоча насправді йдеться про незвичайність звичайного, про вміння побачити світ не буденним, а світлим, феєричним.
Дім, сад, вікно у віршах Жиленко наділені якоюсь особливою, просто-таки магічною притягальністю. Без них годі уявити щасливі моменти буття її ліричної героїні... Саме з цим образним рядом нерідко пов’язані маленькі ідилії Ірини Жиленко, про що свідчать і ностальгійно-мажорні назви її поетичних збірок: «Вікно у сад» (1978), «Концерт для скрипки, дощу і віркуна» (1979), «Дім під каштаном» (1982), «Ярмарок чудес» (1982), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Чайна церемонія» (1990), «Вечірка у старій винарні» (1994, Шевченківська премія)...
Уже в студентські часи я багато читав із того, що писав і видавав Володимир Дрозд, чоловік Жиленко. У ранній його повісті «Люблю сині зорі» явно вгадується образ Ірини... Атмосфера в цій молодій імпресіоністичній прозі асоціюється з настроєм віршів самої Ірини Жиленко...
Вона встигла написати спогади з характерною назвою «Homo feriens» -«Людина, яка святкує». 2011 року вони побачили світ у видавництві «Смолоскип», а перед тим протягом кількох років друкувалися на сторінках журналу «Кур’єр Кривбасу». Писалися вони довго: читаючи їх, відчуваєш, як час авторка переживає час, у якому перебуває. Після смерті чоловіка її настрій різко змінюється: це вже не та людина, яка святкує. Є в мемуарах і просто «чорні» за настроями розділи. Проте й вони, зрештою, минають, щоб поступитися місцем більш стриманим, філософським інтонаціям...
Спогади І.Жиленко можна читати як її ліричну сповідь, а можна і як розповідь про покоління тих, хто зустрів молодість у часи хрущовської «відлиги» і хто сам ту «відлигу» творив. Власне, це портрет генерації, яка залишила яскравий слід в українській культурі, у суспільному житті. Не всі з тодішніх «шістдесятників» витримали суворі випробування, не всі уникли пізніших спокус, - це так. Проте мініатюрній, «легкій і світлій, як роса», Ірині Жиленко вдалося зберегти себе і назавжди залишитися серед тих, кого світ так і не впіймав...
