Лежу на терасі – Китай піді мною
Власне, ще секунду, начебто, сиділа, але раптово шезлонг піді мною осів, а потім і зовсім витягнув свої тріснуті ноги, і ось вже лежу на дерев’яній спекотній підлозі тераси зверху цього самого виробу. Відразу ж підхопившись, почала інтенсивно повертати його до життя і до своїх обов’язків — комфортно тримати моє тіло, до речі, сплачених всього лише на початку літа. Та де там, мабуть, в унісон з обвальними біржовими новинами з китайським акцентом і крісло, дитя цієї країни, вирішило — чого там вдавати із себе довгожителя, літо ж простояло, терплячи спеку й примхи хазяйки, ось все і закінчилося. Будь-хто звичайно скаже — ну що ви хочете, це ж Китай.
І одне дерево може замінити цілий сад, почала вести із собою якісь розмови, що бадьорять, і все тому, що навіть у мить падіння, не перервавши марень, продовжувала мріяти про якісь нечітко сформульовані глибокі води. Щоправда, плаваю як можу, але голову, думаю, завжди тримаю над водою. Прикро, що глибокі води так подорожчали, а тут ще ця дачна підробка, що косить під добротний виріб, спробувала зіпсувати настрій. До кінця літа розумію, що стежити за кордоном між доріжками і газоном на дачі, ніби тут проходить кордон життя і смерті, досить прісно, затісно для фантазії, хоча була тут уривками загалом трохи більше місяця. Почувши того ранку з місцевих новин на ринку, що кури в однієї хазяйки з’їли власно знесені яйця, а огірки погано в’язалися в сезон, зрозуміла: набридло. Варити, коптити, солити, зацукровувати, квасити, маринувати, спиртувати, хотілося б сказати — все втомило, але лукавити не стану — не надто цим бавлюся, хоча й багато що вмію.
Втопивши носа у жмені з чорнобривцями, що підсохли, м’яко розім’явши їх пальцями, вдихнувши щедру порцію літнього терпкого, гострого, безсоромного від своєї влади наді мною, запаху, вкотре виразно розумію — ось воно рятівне коло, дароване легким, неприборканим, якимсь неправильним садом. Моя примха. Щоправда, інша частина саду — в доріжках, газонах і туях — в сім’ї смаки різняться. Отже, вирішую — в саду радощів земних, які не пережила цього літа, додумаю. За методом Жюль Верна, зібравши все, що розповіли друзі, які в змозі оплатити дороге замор’я. Таких сьогодні хоча й менше, багато хто також ховався на дачах, але й не мало.
Ремарк якось ділячись своїми спостереженнями, дивуючись із дивацтва — як багато думає людина, коли вона в дорозі. І як мало, коли повертається. Що ж, переграємо і спробуємо від зворотного, почнемо думати не виїжджаючи, а розкадровуючи почуте немов при повільному прочитанні. Звичайно, важливими є лише щирі історії, хизування несмачне. Знайомий ресторатор вельми бадьорий, але якось пунктирно — наче у несправної лампочки раптово блисне електрика (це коли не подорожує), то наче вулкан — горить, базікає, дивує, насичує, це коли повернеться з далеких країн. Любить трохи похизуватися, знайшовши в мені уважного слухача. Дивлюся і думаю — ну, давай, навіть якщо трохи прибріхуєш, все одно цікаво й дуже вітамінно. Він із тих, хто літній і зимовий відпочинок планує заздалегідь, але й працює на його оплату наполегливо, на щастя, вельми непогано, хоча нині й скромніші можливості цього бізнесу. Дорослі його сини теж у цій справі, й ті маршрути, які підшукує їм батько, знайомий із багатьма нестандартно вибудуваними маршрутами, турагентствами. Сини — розлучені, батько — вдівець, тож хлопці у вільному польоті. І треба сказати, що літають вони не віртуально. Якось сини сплавлялися Білим Нілом, де рафтинг вважається одним з найекстремальніших у світі, де так багато проток, островів і порогів, що, буває, величезні хвилі перевертають рафт, а люди розлітаються на декілька метрів. Вони випробували цей маршрут, а він не зі звичного джентльменського набору, до того ж вельми недешевий. Ще в цієї компанії є одна родинна пристрасть — відпочивати, щоправда, не знаю, чи доречним є таке визначення, в оливкових гаях Греції, збираючи плоди. Дуже здивувалася — адже зазвичай такий маршрут для заробітчан, невже чергові дивацтва багатих, та й знаю, вельми непросто прочісувати годинами спеціальними грабельками дерева. «Навіщо, кажи чесно», — прошу співрозмовника-непосиду. «Ну, по-перше, — почула — ми вирушаємо на кращі у світі оливкові плантації в 300 км від Афін, вони за якістю поряд із сицилійськими та Критом, а купуючи місцеву відмінну оливкову олію, просто захотілося й самим взяти участь. До того ж, привозимо додому агуреліо, зелену олію, яка зберігається недовго, але її аромат і смак абсолютно неповторні». Звичайно, отримала запрошення на черговий оливковий вечір у сімейному колі, після їх повернення.
Давно звернула увагу, що вже нецікаво розглядати якісь наївні фотки, скажімо, на тлі Ейфелевої вежі, де й пробігав мимохідь, але обов’язково сфотографувався. Ну як з Парижа та без неї, так пристрасно жаданої від частої недоступності та метушні з візами. Кажуть, що коли Гі де Мопассана запитували, чому він постійно обідає на Ейфелевій вежі, він відповідав, що це єдине місце в Парижі, звідки її не видно. Це до того, що привабливіше й соковитіше розглядати скромні фотографії з оливкового гаю. Ну то й що, сама днів п’ять у тій самій позі, закинувши голову і тримаючи руки на вазі, збирала у своєму саду вишні. Навіть фотографія в мобілці є, а ось, що в той час відпочивала, навіть не зрозуміла. Принагідно ж можу сказати якій-небудь світській неробі, що розповідає мені про язички ягнят на подушці з в’ялених помідорів, що розслаблялася на вишневих плантаціях, мовляв, екзотика для гурме, добряче мізки прочищає і знімає напругу. А в думках розмірковую — сьогодні навіть зіграти зі стресом внічию — вже успіх. І навіть подорожуючи заочно, слухаючи чужі враження, все одно наповнюєшся знаннями. Ось головна цитата, наприклад, мого літа, привезена з Японії. У японців існує метафора: вони порівнюють себе з бонсаєм, який підтримують і водночас сковують крихітні підпори. Висадіть рослину в землю на волі, й бонсай відразу ж розростеться, та так, що назад до горщика його вже не повернеш. Варто приміряти метафору на себе, й чітко розумієш — шлях свіжого вітру вже зловлено.
Чи собі купити скретч-карту світу, або хоча б Європи, і відзначати, куди хочу поїхати, куди можу, де побувала. Якщо наснилися глибокі води і з течією справлялася, значить, це до вояжу.
Все ж добре, що моя дорожня валіза не родич китайського шезлонга. Значить, без підніжки обійдемося, якщо осінні тарифи, звичайно, не кинуть із розмаху на підлогу, до того, вже не літню. Можливо, мабуть, болючіше, ніж на терасі, але про це ще не знаю. І знати не хочу.
Набридло боятися.
