Липневі буДНІ: карта вражень
я мушу йти,
я мушу з дня надень
розмотувати безлогічну
плутаність вулиць,
я мушу жити.
(Богдан Бойчук)
Автобус довго не міг розвернутися: машини насувалися на нього звідусіль, «кашляючи» вихлопним газом, а прудкі вранішні пасажири переходили дорогу в недозволених місцях та блокували рух транспорту біля Київського вокзалу. «Таксі, дівчатка! Таксі! Беремо таксі!» − пропозиції діловитих водіїв нагадували мантру, що пронизувала гамір вулиці й долинала навіть до неуважного вуха. Столиця! Велетенський мегаполіс, що вперся ногами у стародавні закони виживання, світ великих можливостей та вражаючих трансформацій. Здається, ще недавно отримав листа-запрошення у Літню школу журналістики, поспіхом купував усе необхідне, пакував речі та намагався дістати квиток на поїзд…І ось ти тут, стоїш на бруківці, що облямовує будівлю столичного вокзалу, і боїшся ставати частиною нестримного потоку людей, який здатен «ковтнути» тебе і нести, нести, нести…
…Цей місяць віщував відчутні зміни – як у світогляді, так і в життєвих ритмах. У когось чималий досвід роботи у колективі, а ти, наче справжній «школяр», вперше призвичаюєшся до буднів усіх дорослих: підйом о 7, сніданок, метро, робота (куди до неї кільком парам в університеті!), метро, дім – і так по колу. Мені сподобалося працювати з тими, чий ентузіазм щохвилини стимулює до самовдосконалення. Не вірила, що навчуся думати і писати під акомпанемент перманентних розмов, телефонних дзвінків, клацання клавіш, монотонної редакційної метушні. Не підозрювала, скільки цікавих зустрічей приготували для цьогорічних учасників – зустрічей із лідерами своєї справи, справжніми «гігантами» інтелектуальної думки, людьми, які багато досягли в житті не тільки завдяки таланту, але й копіткій праці, впевненому доланню труднощів, вірі в успіх. Направду вразили виступи Оксани Пахльовської, Лілії Шевцової, Ольги Герасим'юк, Євгена Марчука, Дмитра Малакова та Володимира Фалліна. Школа подарувала чимало незабутніх «сюрпризів» − наприклад, знайомство із журналістикою Олександра Пасхавера, Сергія Тримбача та Євгена Головахи. Поліфонія тематики – наче мікстура від непам'яті та нерозуміння: надскладний контекст Врадіївської трагедії, Волиньських подій, звернення 148-ми; перспективи вступу в ЄС, агонія путінського режиму, життєвий цикл цивілізацій; сучасний парламентаризм в Україні, політичні маніпуляції, підтексти політичних рішень; архітектурне обличчя України, вміння втримати мить та створити чудові фото, секрети кінематографу…Відомі, знані усіма люди – ті, що приходили, й ті, які щодня були поруч, − розповідали нам не тільки про те, на чому знаються найкраще. Вони вчили «школярів» людяності, поваги, вміння вислухати й підтримати одне одного, а головне – правильно аналізувати своє минуле, ні на мить не забуваючи про його важливість і патологічну здатність «проростати» у перспективі. Завдяки газеті «День» зрозуміла, скільки можливостей дає світ великої інтелектуальної журналістики і як чесний та вихований журналіст повинен їх використати. Маючи змогу бути частиною редакційного колективу аж місяць, відчула в собі сили продовжувати роботу: подібно до Діогена з ліхтарем, шукати непересічні обличчя та унікальні таланти, вивчати історію, обґрунтовувати висновки, врешті-решт, спробувати побачити і почути, а потім допомогти іншим зробити це самотужки. Кажуть, журналіст – не лікар, бо тільки діагностує хвороби…Це реалія минулого століття. Правдива і глибока журналістика сьогодення – вистраждана, довгоочікувана, необхідна, як кисень, усім втомленим та зневіреним. Notabene!
