Мамина мама
Хіба може бути порядною людина, яку звати Оксана?! Приблизно так років п’ятнадцять тому мене повчав сусід, сорокарічний лузер, спитий валютчик, про золоті часи якого нагадувала хіба потерта шкірянка. Назву його для зручності й умовності Святополком. Отож, Святополк говорив зі мною таким тоном, що не передбачає відповіді чи заперечення. Можливо, саме тому я йому й повірив.
А може й тому, що комбінація була ідеальною: сорокарічні чоловіки дуже люблять повчати, передавати, так би мовити, досвід молодим пацанам, а десятирічні хлопці такі «мудрості» слухають з відкритим від захоплення ротом. Я слухав, він розповідав.
Святополкову дружину звали, як ви вже здогадалися, Оксаною. Саме у ній, а не в пляшці, він бачив причини всіх своїх поразок і крахів, повзучої деградації, яка поглинула спочатку прибуткову точку на базарі, а потім і його будинок, старе, але понтове вольво, товстий золотий браслет і щастя. Це Оксана, а точніше шлюб із нею, скинули з сьомого неба майстра валют і банкнот. Останнім цвяхом – після продажу будинку – став неминучий переїзд до її мами. Обидві жінки ховали від Святополка оковиту й вічно нарікали на його бездіяльність, тож не дивно, що мені, єдиній людині, яка його слова все ще сприймала серйозно, він розповідав приблизно таке: «Більшою відьмою за Оксану є тільки її мама! Уявляю, якою ж була її мамина мама!». Оця остання звучала в нього, як лайка, одним словом на видиху: «маминамама!».
Мені він здавався крутим і різким, міцним горішком, якого побила доля. Він пив і проклинав усе на світі, розповідав про часи свого підйому і ментівський рекет, який забрав у нього все. Я ще здивувався, що Святополк так твердо наголошує на тому, що в житті нічого спільного з жодною Оксаною не треба мати, а сам на Оксані одружений. Тепер я його розумію. Але ще недавно, в університеті, я теж вигадав собі правило «міцного горішка». Як у фільмі про Леона-кілера, де Жан Рено каже, що «тільки не жінок і дітей». Так і я безапеляційно стверджував, що в мене ніколи не буде а)дівчини, яку звати Наталкою (бо дуже популярне ім’я) і б)дівчини зі Львова (бо слухати про дощ, бруківку й пахощі кави вже сил не було). Я так і казав друзям: «Зі мною може трапитися будь-яка халепа, але тільки не Наталка і тільки не зі Львова». Ну, і пацан сказав – пацан зробив: уже чотири роки я сохну за Наталкою зі Львова.
Але зараз не про це. Кілька тижнів тому я був на малій Батьківщині. Святополк помер найпершим, ще кілька років тому – п’яний впав і замерз на вулиці; за кілька місяців відійшла мама Оксани; тепер же мені повідомили сумну новину, що ще однієї нашої сусідки не стало – Оксани. Їхній будинок стоїть порожнім, навіть у вікнах вечорами не світиться. Мабуть, навесні й двір, завжди кольоровий від квітів, заросте бур’янами.
Я проходив повз цей будинок і згадував своє дитинство, а значить – і Святополка. Він пояснював, що горілка, хоч і рідина, вимірюється не мілілітрами, а грамами, бо вона теж їжа. Улюбленим вставним зворотом у нього було «будьмо відверті». Святополк якось зізнався, що це тільки через радісне для нього слово «будьмо!». Отакий був чоловік, отакі були часи.
А зараз їхній будинок світить пусткою. Скоро ніхто й не згадає, що там жила така сім’я. Як навряд чи хтось прийде на могилу бездітного Святополка. По ньому залишилися всього кілька яскравих слів у моїй пам’яті, зокрема одне геніальне – «маминамама».
