Мій вчитель
Анатолій Анатолійович був не просто вчителем історії. Він був педагогом. Діти відчували до нього особливу симпатію і по-особливому любили історію, яку він викладав яскраво, але разом з тим демократично, легко, без навіювань. Вивчення історії в школі на мій вік випало в час, коли на дворі вже була незалежна Україна, а підручники ще залишались радянськими. В Україні із квапливістю в цьому плані завжди були проблеми – українські підручники з’явились досить пізно. Але Анатолій Анатолійович вже засвоїв нову програму і давав дітям можливість інтуїтивно обрати свою точку зору на ті чи інші події. Він не давив. Він терпеливо пояснював, а інколи свідомо цікавився думками та знаннями учнів. Не без гумору.
Я якось підійшов до нього і розповів «новину»:
- Анатолий Анатольевич, а вы знаете, что по-украински Вена – это Відень?
- Нет, Валик, не знал... Очень интересно!
Досі пам’ятаю його по-доброму лукаві очі в цей момент.
Анатолій Анатолійович був етнічним росіянином, сином військовослужбовця, який приїхав в Україну по розподілу. Тут і залишилась російська сім’я. Та всупереч багатьом росіянам, які так саме приїхали на Донбас і одразу відчули себе тут не просто господарями, а домінантою, вчитель історії вважав, що в Україні має бути одна державна мова – українська. Він взагалі був демократ і ліберал у всьому. Не сприймав він авторитаризму як такого. По суті своїй, по характеру йому була притаманна аура свободи. Щось було в його переконаннях наївне, майже дитяче. Якось він став прихильником партії «Громада» Павла Лазаренка. Сам Лазаренко був для нього взірцем перспективного політика. У нього навіть висів маленький календарик з портретом тодішнього прем’єра в учительській над робочим місцем. Причому календарик висів цифрами до стіни, так що користі від нього було ніякої. Згодом Анатолій Анатолійович розчарувався в Лазаренку і з прикрістю це визнавав.
То були 90-ті. На мене з горем пополам вдягли червоний галстук піонера, який я невдовзі випадково спалив праскою. Та Союз зник одразу із моїм галстуком. Хтось говорив, що тепер піонери будуть носити галстуки жовто-блакитні. Згодом вся ця дурня остаточно вивітрилась і життя отримало нові обороти.
Анатолій Анатолійович так і не навчився брати хабарі, хоч одна із наших вчительок математики вже освоїла це нехитре «ремесло». Взагалі він для мене і багатьох інших учнів того часу залишався незайманим білим простирадлом совісті справжнього вчителя. Вже тоді голодного і приниженого голодом вчителя. Та й з кого брати ті гроші, якщо ми ходили до школи в штанях, на зріст менше? Ми невпинно росли, а батькам виплачували зарплатню спочатку незрозумілими купонами у вигляді відрізних талонів, а потім купонами кількість нулів на яких зростала майже щотижня. На чорно-білих телеекранах прем’єр-міністр Леонід Кучма щось говорив, щось обіцяв у що ніхто не вірив, а зарплатня вчителя, яку видавали раз на півроку, танула як крига влітку за лічені дні.
То був час абсолютних злиднів на тлі так званих «новых русских». Термін, про який нині майже всі забули. Але згадаймо – іномарки «пиріжки», «бизесмени», як їх називала моя бабця, малинові піджаки та свіжі гранітні пам’ятники з датами «196..-199..» Такий собі штрих до портрету часу.
Інколи ми з Анатолієм Анатолійовичем випадково стояли в довжелезній черзі за глевким сірим хлібом на «Городке», який продавали з відкритого невеличного віконця пекарні. Він неодмінно носив чорну шляпу, пальто, під яким завжди був вичищений без зайвої ниточки піджак. Наче він перемістився в 90-ті з 70-х років. Принаймні я тоді бачив лише на чорно-білих фото таких людей. Він купував хліб, чемно вітався зі мною, а мені було якось ніяково і незвично бачити вчителя в черзі поза класом. Наче ми в цей момент порівнювались, ставали на одну ланку і це якось бентежило. Умовна прірва між вчителем і учнем зберігалась відчутно, хоч вчитель нічого для цього не робив. Навпаки. Він посміхався і демонстрував доступність. Це підкупало ще більше, стимулюючи принести на наступний урок нову «сенсацію», яку відкопав у вже оновленій бібліотеці батька. А батько, варто сказати, дивним чином зумів своєчасно підписатись на нові серії історичних книжок. І одною із таких серій була «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Вона й досі лежить там... в окупованому Луганську. Та ця робота Грушевського для мене була надто складна. Читати «Історію...» Михайла Грушевського – це як студіювати енциклопедію. Здається, що вона цінна саме особливою деталізацією. А ось інша книжка Грушевського, яку мама принесла з бібліотеки у їхньому ПТУ, де вона працювала вчителем української мови та літератури, далась легко, одним ковтком... Але то було трошки пізніше.
1994-й рік... Всі гаражі нашого «Городка» обклеєні портретом Кучми. Той обіцяє «двуязычие». На дворі літо, ми з однокласником на канікулах до піни у рота сперечаємось про... політику. Адже на дворі вибори і кожен з нас вже «нахватався» почутих думок в своїх родинах. З Льошей Бошковим ми в те літо почали займатись спортом. І сперечатись. То була запекла полеміка, яка конче потребувала нових аргументів, а отже апеляції або до книжок, або до старших. Все це під хмарою неочікуваних виборів президента. Досі важко збагнути – для чого Кравчук тоді пішов на ті вибори? Дивно мені чути зараз, що, виявляється, Кравчук і багато хто ще, були переконані в тому, що народ таки вибере Кравчука. Шалена пропаганда на Донбасі говорила про зворотне. Тоді 1994-го року я чітко відчув присутність Росії під вікном, біля верби, гілки якої ми використовували, як турнік. Там відбувались наші змагання і в полеміці. Льоша, батько якого був росіянином, який давно покинув його з матір’ю, «топив» за Росію. Гени москаля пульсували в ньому. Я – російськомовний українець, якому на той час виповнилося 13 років – стояв на своєму: Росія – окупант! Звідки з мене рвалось це: «Росія – окупант!»? Через півроку я напишу в своєму щоденнику (я тоді щось намагався писати і писав українською мовою): «Що буде, якщо Росія схоче притоптати Україну, як топче Чечню?». Так, то була Чечня. І не дивлячись на потужний прес російської пропаганди по телебаченню, де перший і другий центральний канали були російськими, відчутна була гримаса розлюченого московського звіра, яка переконувала – вони брешуть. Досі перед очами російські ведучі телепрограм і їхні перші спроби в нових умовах задіяти ще радянські засоби пропаганди. «Якобы» - слово, що в’їлось в пам'ять, як елемент маніпуляції. А потім фільм, де чеченці відрізають голови російським солдатам та пальці бранцям. Батько кричав: «Вони спеціально це показують, що б ти ненавидів чеченців!». Він дарма хвилювався. Я був за чеченців і особливо болісно переживав загибель Джохара Дудаєва в квітні 1996-го.
Рівно через 20 років на тому ж місці під моїми вікнами біля пенька верби, яку давно вже спиляв «Бумба-юмба» (так ми називали голову кооперативу), до нашого під’їзду під’їде білий побитий «Ніссан» з якого вийдуть озброєні АК-100 люди в камуфляжі і будуть хизуватись, що приїхали вони з Москви «нас защищать». Я тоді вже був в так званих «розстрельных списках» і чекав найгіршого. Я дивився на цих озброєних хлопців з вікна другого поверху і паралізовані від страху мої ноги вростали в бетон долівки. Але вони завітали до іншої оселі, яку в буквальному сенсі вщент пограбували. Але то буде рівно через 20 років...
Тоді в 1994-му ж я запам’ятав, як Кучма тикав «нулі» в екран на дебатах з Кравчуком. Сам Кравчук здавався мені постаттю рівною Івану Мазепі. Я так хотів похизуватись знаннями щодо цієї постаті на уроках історії, але з початком навчального року виявилось, що вчителя історії Анатолія Анатолійовича нам замінили і замість нього стала жінка, ні прізвища, ні ім’я якої я й досі не можу згадати. Проте я дуже добре пам’ятаю, як вона «попустила» мене на уроці, коли ми тільки-но почали вивчати добу Івана Мазепи. Уточню: ми б ніколи не звертались до цієї постаті, адже ще радянські підручники того часу нічого нам про Мазепу не говорили взагалі. Але програма Міністерством освіти України вже була написана і вчителька просто зобов’язана була пройтись катком по його імені. Що вона і зробила. Я був ошелешений... Те, що я прочитав і почув від батька до того суперечило сказаному з кафедри. Варто пригадати, що батько сказав мені ключову фразу: «Те, що тобі говорять в підручниках, не завжди є правдою. Я сам в цьому переконався».
Батько дійсно все життя вірив в комунізм, хоч ніколи в партії не був. Вірив щиро і коли отримав можливість оперувати інформацією, вкрай розчарувався. Для нього то була болюча трансформація переконань, але на той час він був досить молодий, щоб всмоктати нові вітри. Можна сказати, що йому було в певному сенсі легше на відміну від закоренілих ретрограів. На тому уроці я намагався вступитись за гетьмана, але мене обрубали. Я сів на стілець за партою і зрозумів, що мені не вистачає бази. Клас на мене дивився осуджуючи, адже я насмілився сперечатись з вчителем, а від вчителя залежать оцінки. З обличь, які мене мовчазно засуджували, я чомусь особливо запам’ятав очі Андрія Г. Через 20 років він, маючи вже чималий досвід роботи в спецпідрозділах, піде захищати Україну.
На наступний урок я підготував важку артилерію – ту саму прочитану російськомовну книжку Грушевського. Прочитав її швидко, як-то кажуть, проковтнув. Відступати я не збирався і тоді зрозумів, що перемогу треба готувати. «С шашкой на голо» не виграти битву, а тим більше війну. 45 хвилин наступного уроку я взяв на себе. То було солодке хвилювання, яке лише підвищувало градус запалу. Вчителька відступила. Через років сім в університеті ми зустрілися з нею і вона все нахвалювала мені самого себе: «Я ж помню как мы с тобой историю учили!».
Отже свою лінію я зайняв, а наступного року вирішив спробувати інший експеримент – почав розмовляти українською мовою. Не з усіма, але поступово, системно. Вдавалось по-різному. Особливо мене в цьому кроці переконав однокласник, який якось сказав: «Посмотрим как ты запоёшь». То була остання крапля. Співати я не став, але той досвід спілкування українською мовою мені знадобився і зараз. Це були маленькі перемоги маленької людини в звичайній луганській школі. Інколи мені знається, що саме в той час можна було пізнати відчуття перш за все внутрішньої боротьби. Вона не полягала в зухвалих викликах. Вся її сутність – в збереженні своєї внутрішньої позиції, що не виключало зовнішніх маневрів.
А потім знову до нас прийшов Анатолій Анатолійович. Такий саме чемний, добрий, тільки вже звертався до нас наче як до дорослих. Це було знову ж таки незвично. Ми подорослішали, але були ще дуже і дуже зелені. Хоча саме тоді мені здавалось, що я віднайшов для себе всі потрібні відповіді на ключові питання. Я був Сократом, похилим мудрецем з пластмасовим дипломатом радянського зразка. Я знав як влаштований світ і куди він несеться. Особливо мене вразила ядерна фізика, яка розітнула сутність буття, природи, причинно-наслідкових зав’язків. Попереду мене була вічність і я мав право на зухвалість думок. Анатолій Анатолійович сивішав і, на моє диво, радився зі мною по дрібницям. Йому подобався мій патріотизм, а націоналізм, як він мабуть гадав, я переросту. Юнацький максималізм, так би мовити. Принаймні цей тон відчувався в його спілкуванні зі мною. Він читав всі особливості мого підліткового віку, який рясними барвами малювався в нашій свідомості і навіть зараз виринає в пам’яті з особливим присмаком. Але й я читав його очі та міміку, якою він часто спілкувався зі школярами.
Анатолій Анатолійович, як і раніше, сповідував демократичність у всьому. То був захід 90-х. Заплющую очі – наче то було вчора. Тоді я вперше побачив вчителя на ринку. Того самого… Анатолія Анатолійовича. Деякі його колеги вже давно торгували на ринку Пархоменка турецьким «ширпотрєбом». Вчителі кидали професію і йшли спекулювати. Спекуляція! – наче тавро на рівні хабаря для людини із радянського лона. Й термін звідти, з радянщини. Та Анатолій Анатолійович не спекулював. Він збирав по вулицям абрикоси і торгував біля ринку. У нього була хвора мати. З дружиною розлучився. Син давно в Росії. Зарплатні не вистачало.
Я любив торгівлю, бо ще малим самостійно возив груші на ринок в Сватовому. Обидві мої бабці торгували. Торгівля – це особливий дух і азарт. Щось на кшталт рибалки. Але на обличчі Анатолія Анатолійовича, який завжди був втіленням людини з вчительської кафедри, і явно відчував себе ніяково з відерцем абрикос, було написано: мені нікуди діватись!
Загнаність простого щирого українця російської крові, який опинився непотрібним для цієї держави і який разом з тим служив їй до останнього... Точніше служив дітям і своїм переконанням, в основі яких була свобода будь-яких переконань.
Далі я виріс із Сократа у щось більш земне. Зустрічав Анатолія Анатолійовича кілька разів. Він періодично бігав по «Городку» по квартирам учнів. Спілкувався з батьками, дізнавався про їх проблеми, радив, приносив книжки. Анатолій Анатолійович присвятив їм життя, хоч обличчя їх змінювались, виростали, зникали...
Потім прийшла війна. Час тікав швидше за маятник годинника, адже в пам’яті час пришвидшується. Я виїхав з Луганська. Щось смикнуло мене скористатись інтернетом і зайти в одну із соціальних мереж в пошуках груп моєї рідної школи. Там багато фотографій з’явилось з того часу, як я залишив Луганськ і глибокого ранку 2 вересня 2014-го року в останній раз глянув на світло-сірі стіні школи. Не очікував нічого доброго, а лише хотів подивитись на дуже рідні стіни знову, нехай з екрану... Там проводять випускні із прапорами «ЛНР»... Ну, що ж, це є логічним. Там проводять заходи, які присвячені Росії, СРСР і «ополченцям»... Те ж начебто зрозуміло. На те ж вона окупація. Там стоять вишукуванні діти, які в червоних галстуках (таких саме, як я спалив на самому початку 1990-х років праскою), слухають черговий маразматичний концерт, присвячений чомусь радянському, із триколорами... І серед них «по стойке смирно» серед слухняних дітей в стінах моєї рідної і єдиної школи стоїть сивий Анатолій Анатолійович... В його очах я не зміг прочитати нічого.
