Намет «Все для перемоги»
місце, де гуртуються харківські патріоти
Майдан Свободи в Харкові — знакове місце як для патріотичної спільноти міста — адже саме тут наприкінці лютого 2014 року відбувся найбільший проукраїнський мітинг, — так і любителів різноманітних підозрілих республік на три літери. Сепаратисти дуже «фанатіють» від цієї площі, надмірно сакралізуючи її «центральність», «протяжність» і відповідну «першостоличність» Харкова. Прорадянсько-проросійським шабашам навесні 2014 року на цьому «майдані» сприяли тоді ще цілий пам’ятник Леніну, який своїми велетенським розмірами і красивою лисиною баламутив уми середньостатистичної «воржеінової», а також відсутність у радіусі кількох десятків метрів майданівців — вони доволі довго мітингували поряд, вигукуючи: «банду геть!» — тільки далі, біля пам’ятника Шевченкові.
Проте після 1 березня 2014 року стало зрозуміло, що цей неоголошений переділ території втратив чинність. Сепаратисти, витягши пацанів з ОДА, принизивши й обливши їх зеленкою, чомусь вирішили, що вони «пабєділі», і вже ширяли морем триколорів навколо сонцеликого пам’ятника Леніну — натомість майданівці нарешті зі злості заскрипіли зубами. Майдан Свободи влітку-восени 2014 року став ареною войовничої штовханини між противниками України та вже не толерантними майданівцями, активна фаза якої спала після повалення пам’ятника Леніну і встановлення намету «Все для перемоги» — спочатку штабу Майдану, а потім ще й місця збору допомоги АТО і переселенцям.
Намет стоїть на майдані Свободи з вересня 2014 року. Тоді це був легкий тент, на стінах якого висіло кілька світлин на тему АТО, а всередині стояв столик з патріотичною символікою та газетами. Як пише на своїй ФБ-сторінці активіст Sasha Sherman, «першу ніч намет простояв посередині майдану. Рік тому на головному майдані міста було небезпечно. Тому на другу або третю ніч ми перетягнули його ближче до обкому. Менти з обкому допомоги в разі чого не гарантували. Ми ще сперечалися між собою — чи простоїмо тиждень. Я хотів, щоб там з’явилася нова міська рада».
Нині від колишнього простенького тентика не залишилось й сліду, тепер це — жовто-блакитна «база», обкладена мішками з піском і обставлена інсталяціями з фотографіями зруйнованого російськими військами Донбасу, АТОшників, волонтерів, активістів, загиблих у теракті 22 лютого біля Палацу спорту, довідковими матеріалами й різноманітними агітками. На столику — скриньки для збору коштів і скарг та пропозицій для «Правого сектору», під останньою скринькою — прикручений проволокою використаний гранатомет «Муха».
Не можна сказати, що після повалення Леніна сепаратисти відреклись від «своєї» площі. Хоча вже і не відбуваються мітинги під колорадськими прапорами та триколорами, не кричать несамовито жіночки з перекошеними обличчями, але боротьба триває. «Все для перемоги» — під постійною та неприємною увагою, яка у квітні оформилась у спробу підпалу майданівського намету, проте вогонь вчасно загасили представники «Правого сектору». Саме тому навколо розкладено мішки з піском, здійснюється цілодобове чергування, поряд дислокується міліція, повз ходять нацгвардійці з автоматами — принаймні, візуально здається, що все під контролем.
Я чергую біля намету довше, ніж два місяці, але досі пам’ятаю своє перше чергування. Це була спекотна липнева субота. Мене призначили на зміну від 17.00 до 21.00, але я, звісно, прийшов раніше. Було надзвичайно спекотно і душно, біля намету — майже порожньо: усі «тусувались» неподалік, на акції, де давали розібрати автомат, посидіти в БТРі й випити води. Двоє розморених чергових ховались від пекучого сонця в затишку жовто-блакитних стін. Чергова Валентина захопилася розмовою з двома ізраїльтянами, котрі прогулювалися майданом Свободи, а коли довідалася, що я прийшов її змінити, почала збиратися. «Героям Слава! — відповіла вона ізраїльтянам, а потім звернулася до мене: — Зачекай трохи, зараз прийде Тетяна, вона все розкаже. Можеш уже заступати». Вона налила води в банку для галченяти, яке стрибало по мішках із піском, та пішла собі залитим сонцем майданом...
Я залишився з іншим черговим — Олександром. У «реальному» житті він — інженер-конструктор, а на харківському Майдані з грудня, після того як «Беркут» у Києві побив студентів. Олександр спокійний, але не замкнутий, середнього зросту і скидається радше на художника, аніж на інженера. Йому теж час іти.
Тетяна приходить о п’ятій. Виявляється, це саме з нею я домовлявся по телефону. Тетяна — молода дівчина, фрілансер-перекладач, на харківський Майдан почала ходити доволі пізно, після анексії Криму. «До того я взагалі не цікавилася політикою», — зізнається дівчина. Тетяна заводить мене всередину намету і вводить у курс справ: «тут у нас речі для переселенців (показує на велику купу клунків), якщо хтось щось приносить, то нехай сам дістає, ну, щоб чогось лихого не принесли, а ось на стіні телефони, на всяк випадок». У наметі ще спекотніше, ніж надворі, довше за хвилину не вистоїш.
До намету підходить чимало людей: активісти, патріоти, знайомі знайомих. Усі привітно вітаються і запитують, чи немає в нас води. АТОшник, котрий сидить поряд із замкнутою в хитромудру конструкцію ногою, спочатку нічого не каже, ніби завмирає на стільці, тільки водить водянистими очима проїжджою частиною, а потім просить вологих серветок, щоб протерти поранену ногу. «Оце осколкове, — каже він, показуючи на металеву конструкцію. — З квітня минулого року вже другий «апарат» поставили. Лікар сказав ходити».
«А чого ви тут сидите? З ким ми воюємо? — це підійшла якась жіночка, яка не може й миті встояти на місці і підбігає то до мене, то до Олександра, то просто тупцяє на місці. — От у вас там на стенді написано «лінгвоцид». Можна мені копію?» — запитує вона і тупцяє ще завзятіше. «Копію чого? Стенда?» — недовірливо перепитує Олександр. Жіночка нічого не відповідає, біжить до стенда, повертається і продовжує своє: «От у мене родичі в Росії. Ви їх стріляти будете?» «Жіночко, закінчуйте цирк!» — озивається чоловік з позивним «дядя Яша», теж тут чергує. «Ні, ні, — не вгаває жіночка і звертається до АТОшника. — От ви військовий...» «Та мене взагалі з-під будинку загребли, по «бєспрєдєлу»», — каже поранений, протираючи ногу. Жіночка ще щось лементує, але її вже ніхто не слухає.
Того дня більше таких неадекватних відвідувачів не було, щоправда, Олександр зазначив, що не завжди так буває. Інколи таких жіночок приходить декілька, вони викликають чергових на суперечку або навіть бійку. Сьогодні на диво тихо. Повз намет у своїх справах ідуть харків’яни, переважно, зі смаком одягнені люди, на нас мало звертають уваги, однак дехто зупиняється й вивчає інсталяцію. Особливо популярна «болванка» від чи то «Смерчу», чи «Урагану», яку волонтери привезли із зони АТО і встановили вістрям донизу, так, ніби снаряд застряг у бруківці. Люди мацають цілком реальний артефакт телевізійної для них війни, гмикають, фотографуються, дехто кидає гроші в скриньку.
Після шостої на стареньких «Жигулях» приїжджає Борис з дружиною і малим, покусаним комарами хлопцем. Борис здійснює інспекцію, просить переставити кілька стендів, дитина бігає навколо і радісно катається в пилюці. «Борисе, я хотів у тебе грошей позичити, — озивається АТОшник, — гривень сто п’ятдесят». Борис на це витягає з кишені кілька дрібних купюр, кинувши, що зараз навіть на АТО немає. АТОшник замотує ногу і йде геть...
Вечоріє. До своєї банки повертається галченя. Напившись води, воно стрибає в намет — там лежить чималий пакунок з оладками, які нещодавно принесла кримчанка. За галченям біжить хлопчик. «Ти кадай, ти кадай?» — «Ти куди, ти куди?» — чути дитячі вигуки з намету. Галченя вискакує надвір, стрибає по мішках, але малий ось-ось його схопить, і птах сідає на верхівку стенда. «Аррррррииии», — розпачливо кричить на всю свою дитячу горлянку хлопчина й кидає в галченя шматком дошки.
На щастя, ближче до сьомої в скриньці набирається гривень 200. «Ну, то й що, — каже Олександр. — От раніше по дві тисячі за день збирали». Але Борис радий і цьому: буде на бензин, так що в солдатів будуть смаколики.
Восьма година. На вулиці з’являються чудернацькі, прикрашені гірляндами автівки, біля ОДА видніється гурт нацгвардійців, крокують, віддають честь — змінюється варта. Повз проїжджає великий білий джип з молодятами. «У людей своє життя, — чути голос Олександра. — Доки їх не зачепить, вони нічого не робитимуть».
О дев’ятій годині нас має змінити «Правий сектор», але їх немає ні о дев’ятій, ні за чверть години, ні о пів на десяту. «Якісь вони дивні, хоч і військові», — обурюється Олександр, дістає телефон і починає когось набирати. Але вони прийдуть. Такий уже цей патріотичний рух Харкова — «різношерстий», зі строкатим розмаїттям угруповань, думок, поглядів. Але добре, що він є. Інакше на площі Свободи стояв би намет, присвячений іншій перемозі...
Арсеній ТРОЯН, Харків
