Навіщо Кремлю потрібен Лавров?
МЗС РФ давно припинив бути дипломатичним відомством і став виконувати головним чином внутрішньополітичні завдання
«Не хочете розмовляти з Лавровим, матимете справу з Шойгу», — ця улюблена погроза мешканців російського телевізора на адресу Заходу останнім часом набула абсолютно нового і дещо несподіваного для її авторів сенсу. Після заяви голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про необхідність «розлучитися з ілюзією, що Росія за нинішнього керівництва зможе відновити статус геополітичного партнера ЄС», Лавров повідомив, що «ми повинні на якийсь час припинити з ними (з ЄС) спілкуватися».
Оскільки метою, і навіть, я б сказав, формою існування дипломатів є саме спілкування, то виникає сповна обґрунтоване запитання, а що саме збирається робити Лавров і його багаточисельні підлеглі. По суті, МЗС РФ досить давно перестав бути дипломатичним відомством і почав виконувати головним чином внутрішньополітичні завдання, намагаючись запровадити у свідомість підвладної популяції міф про виняткову роль путінської Росії у світі, Росії, яку велика частина планети поважає, а решта боїться. Але останнім часом поєднувати справу внутрішньої політики в Росії з дипломатичним статусом стало все більш проблематично. Не випадково, серед шести громадян, що потрапили під санкції Євросоюзу за звинуваченням у причетності до отруєння Навального «Новачком», виявилися два головні чиновники, що відповідають за внутрішню політику: заступник голови путінської адміністрації Сергій Кирієнко та керівник управління внутрішньої політики Андрій Ярін.
Оскільки через свою наростаючу токсичність Лавров став абсолютно непридатний для виконання зовнішньополітичних завдань, він зосередився на спілкуванні з російськими прикремлівськими ЗМІ. Зокрема, дав велике двогодинне інтерв’ю Маргариті Симоньян (RT), Володимиру Сунгоркіну («Комсомолка») та Роману Бабаяну («Говорить Москва»), в якому, поміж усього, наябедив на Європу. «Поки Євросоюз не в змозі впоратися з русофобською меншістю, яка, грубо спекулюючи на принципі консенсусу, на принципі солідарності, блокує більш-менш конструктивні підходи до розвитку стосунків із Росією», — скаржився Лавров своїм побратимам по інформаційній війні.
Після того, як до лав інформаційних військ у повному складі влилися співробітники зовнішньополітичного відомства, конкуренція у цих рядах істотно загострилася. Це було дуже помітно, наприклад, у програмі «60 хвилин» від 14.10.2020, в якій віце-спікер Держдуми Петро Толстой і лідер ЛДПР Же. розгорнули змагання за право називатися головним імперським маніяком дня та головним російським фашистом.
Же. спочатку лідирував. Його хрипкі уривчасті крики за характером слововиверження нагадували виступ Гітлера 1934 року на з’їзді НСДАП, а за сенсом відтворювали промову фюрера від 30.01.1940, що отримала в історіографії назву «До нового світового порядку». У мене немає жодних сумнівів у тому, що Же. витратив немало годин на вивчення ораторського мистецтва Гітлера та постійно намагається його наслідувати.
Говорили про війну в Карабаху. Втім, тема цим «експертам» абсолютно неважлива, вони завжди кажуть про одне і те ж. Міркуйте самі. «Цей вузол (Карабах. — І.Я.) потрібний не нам, а англосаксам — Британія вперед штовхає турецьке гарматне м’ясо!» — заволав Же., після чого, остаточно забувши про Карабах, почав несамовито волати, продовжуючи косити під біснуватого фюрера:
— Куди поїхав Зеленський?! — До Лондона!!
— Куди поїхав Герцен? — До Лондона!!
— Куди поїхав Ленін? — До Лондона!!
— Де був перший з’їзд РСДРП? (тут хтось боязко пискнув, що перший з’їзд був у Мінську, але Же. зневажливо відмахнувся, мовляв, який Мінськ — там якихось 9 дурнів зібралися!). У Лондоні був перший з’їзд!!
— Англійка паскудить! Лондон проти Москви! Все відбувається в Лондоні! США — тулуб, Лондон — голова! Коли ми покінчимо з Лондоном, усе закінчиться!!
У цю мить Скабєєва вирішила уточнити, яким саме способом Же. збирається «покінчити з Лондоном». Лідер ЛДПР при цьому запитанні на секунду перепинив свій репет, але, мабуть, вирішивши не розкривати стратегічного плану остаточного вирішення «лондонського питання», продовжив далі лементувати:
— За газ продають народи!
— Усі програють, окрім Москви, Лондона та Вашингтона! А потім і Лондон із Вашингтоном згинуть!
— Залишиться Москва — третій Рим! Вам (звертаючись до азербайджанського експерта, що стоїть навпроти) треба повзти на колінах до московського Кремля! Будете, як черв’яки, повзти до Кремля!!
— А туркам — кінець! Ердогану буде кінець! Буде в Туреччині переворот, і Ердогана повалять!!
Тут, нарешті, Же. пригадав, про що програма і випустив прощальний крик:
— Хто Карабах підпалив? Лондон!!
До свого кумира Ж., певна річ, недотягував і був більше схожий на карикатуру на фюрера, але його заявка на лідерство в номінації «головний російський фашист» була вельми ваговитою. Проте, Петро Толстой зміг скласти йому гідну конкуренцію. Віце-спікер запропонував свій варіант вирішення карабаського конфлікту шляхом введення російських «миротворчих сил». На заперечення ведучих, що для цього потрібна згода воюючих сторін, праправнук великого письменника відповів короткою реплікою:
— Введемо без згоди сторін!
І тут же пояснив, відповідаючи на здивовані запитання ведучих і «експертів»:
— А дуже просто: ви прокидаєтеся завтра, а на вулицях російські війська. Алієва з Пашиняном викликати до Москви, замкнути в підвалі і не випускати, поки не домовляться. Кінець цитати.
Природа, звичайно, ґрунтовно відпочила на праправнуку Лева Миколайовича, тому щодо артистизму він насухо програє балакучому лідерові ЛДПР. Але логіка внутрішньовидової конкуренції в умовах подальшої фашизації імперського режиму вимагає від Петра Толстого та його партії, «Єдиної Росії», все частіше грати на полі ЛДПР, опановуючи риторику Же. Варто зауважити, що роль головного російського фашиста махровому антисеміту Толстому пасує анітрохи не менше, ніж «сину юриста» Же., який у своїх спробах наслідувати Гітлера залишається все ж не більше, ніж пародією на очільника нацистського рейху.
Повертаючись до улюбленої тези російського телевізора щодо того, що якщо Захід не хоче розмовляти з Лавровим, він буде змушений мати справу з Шойгу, доведеться ще раз повернутися до подій у Карабаху. Спроба Лаврова схилити воюючі сторони до компромісу, як відомо, успіхом не увінчалася. До того ж, азербайджанська армія стала завдавати ударів по території Вірменії, що в умовах членства Росії та Вірменії у військово-політичному союзі ОДКБ повинно було означати негайне залучення Росії до війни на боці Вірменії. Про те, що цього не сталося, і, швидше за все, не станеться, свідчать дві обставини.
По-перше, Путін дуже хоче, аби ця карабаська криза стала причиною політичних похоронів Ніколи Пашиняна, якого російський телевізор інакше як «соросенком» не називає. А по-друге, Путін усім своїм нутром дрібного «приблатненого шибздика» розуміє, що участь у війні, в якій за Азербайджан неминуче стане (вже стоїть) турецька армія, сповна може стати тригерною подією для краху його режиму, а значить, і всього його життя. А це означає, що і Шойгу зі своїм воїнством потрібен Путіну виключно як пугало. А ось хто йому насправді життєво необхідний, так це телевізор, Росгвардія, ФСБ і СКР. Тобто сили фізичного та духовного придушення російського населення. Для залякування Заходу досить ядерної «заточки» та засобів її доставки. А решта атрибутів «недоімперії», таких як дипломатія і армія, існують головним чином для антуражу та «понтів», які і складають суть путінської політики.
