Не біда
Буває (візьміть перерву, всезнайки), все ж буває, що велелюдний ярмарок щасливих випадковостей раптом уповільнить біг, нехай невмотивовано або якраз заслужено, і спіткнеться саме об вас, і здивуєшся — як же все просто. Чого ж ми так сіпалися на шляху до задуманого, чого так пресувалися, спостерігаючи перед собою тільки спини більш фартових. Постійно свідомо зависаючи на каналах, що показують звички усіляких тварин у дикій природі, дивуюся — начебто там не замовляють музику магнати-власники і співвласники каналів, які доводять усіх своїми хитрощами у передоз від жахів, що давно перевищують допустиму норму. Ти хочеш відвернутися, але, вдивляючись у захоплюючі сюжети, постійно ловиш себе на думці — все як у нас: ось молода бабка розпрямила юні крила для просушування, замилувалася, мабуть, життям, і одразу ж нею поласував якийсь підводний хижак, вискочивши торпедою з води. І все — сніданок удався. Легким і захопленим так і треба — так і мене, зовсім з іншим життєвим пробігом, обчистили від зайвого в київській кредитній спілці «Турбота».
Або сюжет про пінгвіна, ще кілька годин тому щасливого чоловіка. Прийшов він якось упевненою ходою в свою нору, гніздо, дім, притулок і застав свою пінгвіниху з іншим. На документальність бійки самців навіть страшно було дивитися, потім суперники, що знесиліли вкінець, застигли в позі «замри» і самка сама повинна була обрати бажаного. Вона притулилася до молодого. Як розгублено плентався геть колишній чоловік, не зіграв би жоден актор. Ні, зіграв би, якби підгледів цю ходу відчайдушного спустошеного упокорювання. Для страждань, до речі, немає кордонів, пінгвіни, виявляється, живуть і в Африці, дивно, але дізналася про це зовсім нещодавно.
Період максимального песимізму — кращий час покупок, у суворому розкадруванні хаосу дивно оголюється своя вигода для різнопартійної братії асів «білої бухгалтерії». Звичайно, добре б усього цього не знати, не розуміти, але все так до образливого просто читається, що стає навіть ніяково за парубків, їхніх батьків і дідів, які думають, дозволю собі небезперечне порівняння, але наочне, чим більші у дівчини груди, тим вона дурніша. Насправді чим більші у дівчини груди, тим дурнішим стає парубок, навіть пенсійного віку. Чим активніше, прицільніше вдовблюють корупціонери свою пристрасну непомірковану любов до нас, народу, тим цікавіше слухати їхніх опонентів, щоправда, не довго, аби не зав’язнути. І ось вона рівновага — злодій+злодій=злодії. І у всіх, що цікаво, «чисті руки». Добре все ж сміється той, хто сміється без наслідків. Ось і зробила свій спрощений вибір — проголосую за господаря міста, якому не треба красти. Це вже немало в такому інкубаторі пристрастей.
За одним маленьким шматочком шовку можу визначити його якість. Думаю, в моїх венах тече шовк, сміялася в театральному буфеті, до якого зазирала, але нічого, природно, не купувала, модна нероба, красуючись десь, думаю, вичитаною фразою... Я ж подумки відповідала — по одному приниженню на день і шкіра задубне так, що броня не знадобиться, почувши в її фразі звичне самолюбування і знаючи джерела доходів таємних або явних її чоловіка...
Відчуваю, заготовлені думки ніби всі промокли і зім’ялися і від задуманої миті успіху, яку мала намір дещо препарувати, занесло кудись убік. Один приклад загальних, думаю, настроїв містян почула, побувавши нещодавно в гостях у братів Комаренків, Дениса і Дмитра, в їхньому гастрокафе «Тарілка». Фразу, яку почула на закуску, насолоджуючись чудовим делікатесом, уявіть собі, хлібом, але особливо грамотним, на заквасці і без дріжджів, стверджують навіть, що від нього не товстішають, смакуючи неповторну скориночку, виражаючись акторською термінологією, характерною і важко розшифровуваною, що дарує шосте відчуття смаку, так от почула те, про що й сама думала і думаю постійно. Хто дав право, скажімо, депутатам усіх рівнів, про верхніх і говорити не варто — ті давно землі під ногами не чують, вважати себе найголовнішим в країні. Це безглуздо, сказав хтось із братів. Чому, скажімо, не Пекар. Ми виростили цей перекіс, відповіла, адже все зрозуміло — наша провина, наша. Я б голосувала, скажімо, за пекаря такого рівня, за їхній професійний результат, та цим братам було б там нудно та тісно. Справою звикли займатися.
Та все ж є і припасений приклад особливого залучення успіху. Вічному везунчикові Зінгеру, винахідникові легендарної швацької машинки, яка й нині ще старанно працює у її щасливих власників і знайшла почесне місце у музеях світу, насправді довго не щастило. Бувало, всі його зусилля, вкладення, інтриги йшли ураз під укіс. Проте знайшов він свою гру з успіхом, мабуть, та теж не проти попустувати: став підкидати свою монету на успіх, ставлячи на орла. Всі дивувалися — той завжди вигравав, а програма була на диво проста — орел був із двох боків його монети. Винахідницька дотепність зробила його шалено багатим, але зінгерівська машинка була все ж результатом об’єднаних знахідок інших. Вони були так несподівано дотепно поєднані Зінгером, що всі фрагменти заграли саме так, як треба. Ось і виходить — все було на поверхні, але без нього, саме без нього, його химерного мислення такий результат не з’являвся. Його машинка народилася за кілька ночей, а ще говорять, що його третя дружина стала моделлю для знаменитої статуї Свободи. Звичайно, не в монеті справа, але хто знає, хто знає...
Якось з’ясувала, що стиль життя, який сповідую давно і вважала своїм знанням, відомий навіть малятам. Один дивовижний карапуз, який ще погано тримався на ногах, після кожного падіння з веселим криком «Не біда» піднімався і біг далі. Фразі, правильніше, своєрідній формулі щастя, хлопчиська навчив його дідусь, а того, схоже, теж хтось колись навчив. Затребуваність такої життєвої програми була загальною, тому прийнята миттєво — неодмінно потоваришую з цим дивовижним малюком і його бідовим моложавим дідусем.
Може, і собі якусь удачливу монету підкидати?
Почну з понеділка, ні, все ж із неділі. З цієї.
