Негатив
"Ліворуч, перед однією з кабін, що стояла впоперек до інших та до моря і з цього боку замикала пляж, розташувалася російська родина: бородаті чоловіки з великими зубами, крихкотілі, мляві жінки, дівчина з прибалтійської провінції, що сиділа біля мольберта і, щось розпачливо вигукуючи, малювала море, двоє добродушно-бридких дітей, стара нянька в хустці, з лагідно-послужливими жестами рабині. Вони вдячно втішалися життям, невтомно покрикували на неслухняних дітей, що пустували на березі, довго жартували, послуговуючись кількома відомими їм італійськими словами, з дотепним дідком, що продавав цукерки, цілували одне одного в щоку, анітрохи не переймаючись тим, що інші люди бачать цю їхню інтимність".
Як ви думаєте, що це? Це погляд людини на дикунів і варварів, які увірвалися в кадр його життя. Так сьогодні російські емігранти в Європі й Америці дивляться на мігрантів з арабських країн, виділяючи саме узагальнені національні риси. Вони дивляться з обуренням, обумовленим страхом і бажанням піднятися у власних очах. Їх звички, як їм здається, підносять їх над усіма, що понаїхали, а колір шкіри висвітлює погляд, як яскравий об'єктив.
Але в цитаті зі "Смерті у Венеції" Томаса Манна є те, що не застаріло і сьогодні, через понад століття, коли герой роману дозволив собі - за допомогою автора - подивитися на багатих (швидше за все) росіян з огидою. Ця відраза однаково ганебна і повчальна. Вірніше, експресивним є опис, а почуття спостерігача немов навмисне перебільшені, щоб білі совки, які наполягають на іудейсько-християнській перевазі, побачили себе з боку фотографа.
За сто років мало що змінилося. Російські діти - все так само неслухняні, примхливі і крикливі; російські дружини - часом товсті і пробують на зуб гордовитість, яка замінює жаданий аристократизм; росіяни все так само публічно дзвінко цілуються в пухкі в'ялі щоки, не розуміючи, що це вважається, на жаль, непристойним там, де вони є. Не хіпі ж, справді.
Але якщо по суті, то навіть нахабні совки, що самостверджуються в чужому публічному просторі, не заслуговують ненависті, яку щедро цідить Томас Манн. Приберіть тавро відрази, що окупувала прикметники, і ви отримаєте цілком толерантну картинку: "На пляжі розташувалося сімейство: кілька великих чоловіків з дружинами, дівчина-прібалтійка біля мольберта, в який погано втискувалося море, парочка добродушних і кумедних дітей з нянькою в хустці. Вони здавалися невиправдано щасливими: гукали пустотливих дітей, жартували з продавцем солодощів і від повноти почуттів цілувалися при зустрічах і прощаннях, ставлячи наголос на своїх звичних емоціях, відмовлятися від яких вони не бачили сенсу. Навіщо інакше потрібен цей закордон?".
Моя редактура - лише діафрагма і витримка, яка дозволяє терпимо поставитися до чужих недоліків, не наголошуючи на них, а використовуючи як фарбу.
На жаль, не лише наші колишні співвітчизники, а й Томас Манн не прийняв би мою пропущену крізь дрібне сито цензуру. Вони не готові відмовитися від ненависті до чужого, хоча і з різних причин. Радянські і російські емігранти не можуть позбутися такого простого інструменту самоствердження, як ксенофобія. А письменник не може пожертвувати яскравою сценою, що характеризує героя точніше за безліч слів.
Ксенофобія - безкоштовна можливість дивитися на інших зверхньо. Бачити в українцях та білорусах молодших недорозвинених братів, приречених слухатися; в європейцях - дурників, які не розуміють різниці між ними - останніми справжніми емігрантами і фальшивими біженцями (а насправді конкурентами на звання головної жертви), в мусульманах же - агресивних і невихованих підлітків із неблагополучних сімей. Небезпечних і некерованих. Якщо не взагалі щось, що не належить до роду людського.
Дивляться крізь товсті окуляри - і бачать не метелика, а гусеницю. І не можуть стримати радісної відрази. Забуваючи, що саме в цю хвилину хтось інший дивиться на них з таким самим почуттям і, самостверджуючись, бачить у них стоногу з рідким пушком на спині.
