Невдячні гості
Особисто для мене найбільш прикрою у всій цій історії з напливом на континент близькосхідних і африканських біженців є поведінка держав Центрально-Східної Європи. Ви не почуєте з Бельгії, Німеччини, Швеції чи навіть атакованої терористами Франції стільки нарікань, як із Угорщини чи Польщі. Парадоксально, що найбільша паніка й галас здіймаються саме в тих країнах, куди мігранти не надто й хочуть потрапити. У тих, з яких власне населення масово виїжджає на заробітки – у той же заможніший Дойчлянд чи Британію.
Блискучий американський інтелектуал Тімоті Снайдер свою книгу про наш регіон Європи назвав промовисто – «Криваві землі». Саме на наших територіях не раз відбувалися битви між імперіями Заходу й Сходу, тут схрещувалися мечі Третього Райху й СССР, і у війнах цих лиха зазнавало передусім місцеве населення. Мільйони центральноєвропейців лише протягом останнього століття покинули свої домівки, рятуючись від насильницької чи голодної смерті. Книжка іншого дослідника – австрійця Мартіна Поллака – називається «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини»; у ній він описує події столітньої давності, коли сотні тисяч сільських мешканців Словаччини, Польщі й України подалися шукати кращого життя в обидві Америки. Либонь, на нашому континенті першою асоціацією при слові «мігрант» є нещасна, бідна й наче аж проклята безперспективністю Східна Європа.
Тому обурення напливом мігрантів можна було очікувати з різних боків, але аж ніяк не з нашої частини світу. Чи навпаки, переконую я себе зараз, гірко розчарований політикою центральноєвропейських держав, може, це якраз спрацьовує захисний психічний механізм, ми боїмося таких же, як ми, боїмося мігрантів, щоб не впізнати в них самих себе? Найкраще й найглибше визначення причин югославських воєн 90-х років дав сербський інтелектуал Іван Чоловіч: «Ненависть між сербами й хорватами почалася з їхньої однаковості, такої вражаючої, що вже ставила питання саме існування цих окремих ідентичностей». Обоє рябоє, як кажуть у наших широтах. Чи не з цієї ж причини центральноєвропейці задирають носа й зачиняють перед біженцями двері?
Є, безумовно, й інше пояснення. Місцеві політики використовують міграційну кризу, щоб зберегти владу. Ось у Словаччині на фоні тероризму й напливу біженців навіть Конституцію змінили, надавши більше повноважень владі і правоохоронним органам. Влада намагається створити собі імідж рішучого захисника країни, яку атакують мігранти, але все це тільки медійний, телевізійний галас, бо за третій квартал поточного року притулку у Словаччині попросили аж …15 (!) біженців. Але хто читає статистику й документи? Орбан на півдні Угорщини збудував паркан і теж надягнув на себе лати оборонця країни, хоча насправді паркан йому слід було будувати на північному Заході: адже саме в тому напрямку втікають не лише транзитні мігранти, а й самі угорці.
Невдячні гості. Тільки так можна назвати народи й держави Центрально-Східної Європи, що віками були біженцями, заробітчаними й утікачами, чиї найкращі письменники, науковці й бізнесмени зробили кар’єру й ім’я на Заході; а тепер ці держави гучно грюкають дверима перед іншими людьми в потребі. Милосердя й поміч, подаровані свого часу їм, не віддають не лише сторицею, а й зовсім не віддають. Кичаться власною вищістю, бо, бачте, настав нарешті за тисячолітню історію один-єдиний квартал, коли до них попросилися 15 біженців. П’ятнадцять із сотень тисяч. Невдячні гості, перед якими в майбутньому теж зачинять двері. Цього разу – заслужено.
