Невідомий письменник Олекса Грищенко
Волею примхи фейсбучної стрічки мені на очі потрапив відгук письменника Анатолія Дністрового про мемуарну книжку українського художника Олекси Грищенка «Мої роки в Царгороді: 1919-1920-1921», яка побачила світ у «Приватній колекції» Василя Ґабора.
Мушу визнати, що до цього я знав про Олексу Грищенка дуже побіжно, на рівні вікіпедійної довідки – великий, мовляв, художник, що зробив собі ім’я в Парижі і сотню років тому був одним із чільних представників паризької богеми. Це вже пізніше, зацікавившись книжкою, я довідався, що Грищенко відомий насамперед своїм «динамокольором» й експериментами на межі кубізму й іконописання.
Без сумніву, видатна й цікава постать, яких було чимало в нашій діаспорі, і яких ми саме через цю столітню «діаспорну» ізоляцію так мало знаємо. Але мою увагу ця книжка (і постать автора) привернули з інших причин: Царгород діє на мене магнетично, і почитати спогади українця, що жив у цьому божественному місті одразу після Першої світової війни (і під час боротьби за перетворення Османської імперії в Турецьку республіку) – для мене просто розкіш.
Та очікуючи натрапити на цікаві соціально-побутові чи суспільно-політичні подробиці життя тих років у Стамбулі, я спіймав облизня. Бо хоч Грищенко й описує, як матросом потрапив у Стамбул, як два роки прожив там майже впроголодь, не шкодуючи грошей тільки на фарби, як шукав собі притулок і можливість підзаробітку, та загалом митця ця тематика взагалі не цікавила. Побутові потреби – їжа й дах над головою – для нього другорядні, а на перше місце виходить Царгород у всій його маєстатичній візантійській красі та спроби художника вловити пензлем геній цього місця.
Попри те, що ці мемуари не політичні й не злободенні, читати їх надзвичайно цікаво. Адже йдеться про літературу найвищої проби. Навіть не знаю, чи є взагалі в українській літературі краще написані мемуари. Олекса Грищенко словом володів незгірш за пензель, і це просто диво, наскільки авторові вдається передавати дух і настрій міста, кольори Босфору й неба, легіт східного базару й пістрявість людського потоку. Читаєш книжку, а враження таке, ніби дивишся фільм або й сам опинився десь на Ускударі чи під Блакитною мечеттю.
Наведу приклад, просто навмання відкривши книжку на першій-ліпшій сторінці: «Золотий Ріг міняє ввесь час луску. Вона блищить, мов золото, набирає мінливої барви ізумрудів, стає сірою або змінюється в яспис. …Внизу бачу, як пливуть кораблі, фелюки, хвилюються, живуть. Рідкі перехожі пересуваються, немов синяві тіні. Народжені тут єднаються в симфонію на цьому широкому просторі і відповідають одне одному відгомоном тисячі голосів з віддалених закутків велетенського міста міст, найфантастичнішого між містами!».
Або ще – опис стамбульської вулички: «Індуси у військових тюрбанах посуваються вперед, відважні й суворі, перевищуючи інших на голову. Туркені в чорних чарчафах ідуть, тримаючись за руки, грекині колишуться на коротких ногах, ніби качки. Товсті вірменки тягнуться, одягнені в нешляхетні європейські костюми й капелюхи у формі решета. Спритні спекулянти з Ґалати й Пери підтюпцюють у капелюхах – канотьє. Ніби верблюд, похитується важно якийсь носій, несучи широкий волосяний матрац, і з легкістю ступає продавець гороху з тацею на голові. Групами йдуть арабські паломники в білих туніках і жовтожарих єликах. За ними – дервіші незнаного мені закону, в чорних капелюхах».
Правда ж, ми немов побачили цю вулицю на власні очі? Письмо Грищенка має вражаючий візуальний ефект, але досягнути цього художник міг лише завдяки словам. І яким словам! Грищенко так ретельно добирає слова, а при цьому ще й дбає про виразно мистецький, модерністський синтаксис, що його цілком можна зарахувати до найкращих українських письменників. Уважний, витончений, часом саркастичний, і блискуче освічений – такий собі український Ґомбрович, який залишив по собі не лише видатні картини, а й небувалої сили мемуарну прозу.
