Осінь у пікантному соусі
Прочитала цю фразу один раз, потім ще раз, і за звичкою, злегка підкроївши її під себе, зарахувала до свого плану задоволень, хоча ніби і звична така програма, але було щось мобілізуюче в цих словах: «Інколи людина має собі дозволити те, що зазвичай дозволити не може, наприклад, дорогий неквапливий гедонізм». Що ж, все пасує, нагадувати собі про задоволення ніколи не пізно. Приберу, вирішила, з фрази слово «дорогий», адже must have зовсім не Швейцарія і їй подібні, а простий неквапний гедонізм від прогулянки в такий розкішний день з майже неприродно яскравим сонячним рум’янцем зовсім юної осені, знаю, своє не промину. Цього разу не шукала пікантні задвірки, а вирушила блукати по самому центру і опинилася в Шевченківському парку, треба сказати, ніколи не порожньому і завжди ошатному. Цього ж першовересневого дня він ніби зібрався на бал, та ні, він став частиною цього балу. Відразу забула, що маю насолоджуватися, забула, що у мене є план — довкола хороводило студентське різноголосся, стильне, тонусне і, природно, стала негайно насичуватися дзвінкою енергією, нахабно, сподіваюся, непомітно, ловити обривки фраз, усміхаючись молодим жартам, і не без задоволення помічаючи — як же змінилася картинка: вже тут як тут європейські, як їх називаю, малокаліберні укорочені піджачки, які хлопців роблять ще більш тендітними, та й ці гостросюжетні чоловічі стрижки, які зачарували безкомпромісно поголеними скронями і спритними сюжетами з волосся на маківці. До речі, варіантів і фасонів так багато, їх назви і запам’ятати важко. Хороший майстер, щоправда, підкаже, пам’ятаю, збираючи матеріал для рубрики «пікантні задвірки», розговорилася з одним стилістом з чоловічої перукарні. Було це два роки тому, і такі стрижки лише входили в моду. Цей новий модерн і тоді мене зачепив, я хотіла дізнатися, звідки ж так нестримно рвонули вони в цю винахідливу новизну. Майстер Левон розповів, що багатоваріантні гриви і брутально поголені скроні, а, по суті, півголови, — забуті пріоритети Німеччини 40-х років. Деякі вважають, що це мода 1910—1920 років. Як же вчасно повернулася інтрига, така стрижка личить не лише хлопцям, а й їхнім батькам. Так, вдало, погодився майстер — ми кажемо — гармонійне вільне прочитання образу. В нашому газетному середовищі сказали б — тут особлива організація тексту, але в цьому випадку — обличчя. Безумовно, моє «его» посміхалося, в такому оточенні завжди почуваєшся красивою і зовсім не важливо — правда це чи ні. Дівчата ж здивували тим, що багато хто змінив яскраво намальовані широкі, нахабні брови на кокетливі окуляри, схоже, навіть з простим склом. Просто гра з оправою — чи то стильною, чи то пустотливою дарує юному обличчю багатообіцяючий зоровий ефект. Одна таке панянка, звертаючись до такого ж першокурсника, сміючись, радила: «Дивись, аби столиця тебе не зіпсувала», — а той пообіцяв: «Навмисне казатиму «тама», «мона», «усьо», аби ніхто не здогадався, що на моєму коромислі — 180 балів і бюджет». І вони побігли далі... Вона — легко притримуючи пальчиком пікантні окуляри, він — граючи своєю детективною гривою.
Тільки-но освоїлася в різнобарвному оточенні, як почула розмову якихось снобів, що сіли на кокетливу садову лавку. Вони хвалилися один одному: «Мої діти навіть плачуть мовою Шекспіра, недаремно відправив їх два роки тому до Лондона приручати Європу». Другий не залишився в боргу, і в нього було про запас дещо, чую: «Приходь до мене, здивую африканським наївом, щойно повернувся». Далі не стала слухати, напівсвітло давно набридло, та й щирість і свіжість юної осені, яка не грає обличчям, а живе на повну, надихаючи кожного.
АБОНЕНТ ПЕЧАЛІ
На Софійській площі у мене стиснулося серце. Арт-інсталяція у вигляді лабіринту, складеного з фрагментів зруйнованих будинків із зони збройних конфліктів, мовчки покликала мене усередину, ніби прошепотівши: увійди — і все зрозумієш, отже, ноги самі потягнули вглиб. Лабіринт-безвихідь, лабіринт-безвихідь, лабіринт-вихід, ще одне віконце і знову безвихідь. І всі твої кроки супроводжує телефонний виклик та байдужа відповідь: «абонент недоступний», «абонент недоступний»...
У путівнику по цьому лабіринту страждань сімей, зниклих безвісти, їх нескінченних митарств у невідомості, сказано, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста зібрав і проаналізував інформацію про трагедії сімей, а результати цих досліджень лягли в основу цієї арт-інсталяції. Осиротілі сім’ї проходять усі кола пекла — від втрати зв’язку, самостійних пошуків, заяв про горе, зустрічей з обманом, ворожками, заглибленням у себе, життя лише в спогадах, ідентифікації тіл, невизначеного соціального статусу... і так, живучи і борючись між надією і відчаєм, знаходячи допомогу, зокрема і звернувшись на гарячу лінію МКЧХ, відновлюють (хоч і не завжди) сім’ї. Пам’ятаю, як мати Гонгадзе відразу після його зникнення, та ще й багато місяців після, блукала центром Києва — апатична і прекрасна, беззахисно-сильна і оголено-самотня. Вона так вдивлялася в обличчя перехожих, ніби ті знали відповідь — де ж він, її син. Невідомість страшніша за правду, і для багатьох сімей лабіринт страждань став частиною життя. До речі, друга половина Софійської площі була віддана якимсь веселим змаганням, і те, що поруч страшне горе (нехай у вигляді арт-прочитання) і буйство молодості по сусідству, мене чомусь не напружило — життя не зупинити, життя завжди життя, і лише щастя вчить нас, як правильно жити.
НАЙКРАЩИЙ ПСИХОТЕРАПЕВТ
Дивне відкриття нещодавно приголомшило мене, зрозуміла — кожен по-своєму психотерапевт, ні, не просто порадник, який усім і завжди допомагає, а імпульсивний мотиватор. Якщо, звичайно, довго не думати, а то наздожене ефект багатоніжки, відразу спіткнешся. Ось і приклад — в один із дуже спекотних днів, сидячи у відкритому кафе біля фонтана, природно, з морозивом, раптово була взята в полон і вимушена підслухати, як особа, що проходила повз незнайомки навіщось зупинилася саме біля мого столика і... ні, не нахабно, але досить нав’язливо, почала відверто розповідати, що соромиться носити в літню спеку солом’яний капелюшок, а у неї проблеми з очима і тиском, до того ж її сусідка весь час нав’язує їй своє товариство і навантажує, приходячи без попередження. Мені дуже хотілося спокійно насолоджуватися тінню, морозивом... і я її заспокоїла, довго не замислюючись, але й не лукавлячи, порадила — одягніть капелюшок вдома і закрийте двері для сусідки — ви відразу видужаєте. Вона так дякувала, так раділа і швиденько побігла в метро, зрозуміло — назустріч капелюху. Посміхаючись, доїла своє морозиво з красивої креманки, перед очима вигравав фонтан, щойно робітник прочистив очі або ніздрі скульптурним левам усередині фонтану, і струмені від цього пожвавились, відчувши свій простір. Я ж відчувала себе вдалим психотерапевтом, вже забувши, як нещодавно сама скаржилася друзям на шум від нахабного офісу у дворі свого будинку, і мені приятель порадив: просто зачини вікна. Цікаво, чому мені не спало на думку це найпростіше рішення. Теж мені психотерапевт, що не вміє дозувати емоції, вивіряти найбільш вдалий ракурс і вираз обличчя. Ну то й що, адже до плану задоволень це не входило. На щастя.
