Оскароносний російський допінг
Картина «Ікар» американського режисера Брайана Фогеля визнана кращим документальним фільмом у відповідній номінації премії «Оскар»
Режисер присвятив свою повнометражну двогодинну стрічку екс-голові Московської антидопінгової лабораторії Григорію Родченкову, який брав діяльну участь у зйомках картини. Американська телекомпанія Netflix виклала за прокат фільму 5 млн доларів, що для кінодокументалістики - рекордний показник. Фогель назвав Родченкова «безстрашним інформатором, який живе зараз у великій небезпеці». Свій фільм режисер охарактеризував не тільки як фільм про Росію, але ще більшою мірою - як фільм «про важливість говорити правду».
Ну, скажімо, любов до правди, непримиренність до використання допінгу і безстрашність прокинулися у Родченкова тільки після того, як протягом 10 днів у лютому 2016 року двоє керівників Російського антидопінгового агентства (РУСАДА), голова Виконавчої ради В'ячеслав Синьов та виконавчий директор Микита Камаєв, раптово померли за досить дивних обставин. Тоді Григорій Михайлович зрозумів, що він наступний. І заговорив, усвідомивши, що тільки в розголосі - його порятунок. До того ж, як на допінгу, завдяки інформаторам WADA подружжю Степанових, заскочили російських легкоатлетів, а Родченков втратив свою посаду, він відігравав важливу роль у російській державній системі допінгу, особливо під час зимової Олімпіади в Сочі, де став головним архітектором перемоги російських олімпійців у загальнокомандному заліку. У Росії критики фільм «Ікар» воліють замовчувати, лише називаючи його «русофобським», але жодних аргументів проти наведених там фактів не висуваючи.
Тим часом сама по собі історія зйомок «Ікара» досить драматична. Британець Брайан Фогель у 2014 році почав знімати фільм про стероїди, що використовуються в спорті. На це його надихнула історія великого американського велогонщика Ленса Армстронга, семиразового переможця велогонки «Тур де Франс», якого свідчення інших спортсменів і лікарів змусили в 2013 році, вже після завершення спортивної кар'єри, зізнатися у вживанні допінгу. Після цього Ленс був позбавлений всіх нагород і рекламних контрактів і скинутий з п'єдесталу. І ось Брайан Фогель, сам будучи велогонщиком-аматором, зважився на сміливий експеримент: протягом місяця тренувань для участі в гонці Haute Route він збирався вживати допінг, щоб потім обійти систему антидопінгового контролю і тим самим довести її неефективність. Для консультації щодо способів нейтралізувати тести на допінг Фогель звернувся до Дона Кетліна, директора антидопінгової лабораторії Олімпійського комітету США. Але той відмовився брати участь у настільки сумнівному експерименті. Зате познайомив Фогеля з тодішнім главою Московської антидопінгової лабораторії Григорієм Родченковим, який охоче погодився допомогти. Режисер тоді й гадки не мав, що такого роду експериментами російський лікар займається вже не один рік, з чималою вигодою як для себе, так і для Російської держави. Після експериментів з гормональними ін'єкціями і зразками сечі Родченков і Фогель стали друзями.
І тут грянув грім - вибухнув допінговий скандал із російськими спортсменами. Коли з'явилося все більше свідчень того, що саме Родченков був ключовою фігурою в державній допінг-програмі Росії, він, серйозно побоюючись за своє життя, за допомогою Фогеля у листопаді 2015 року втік до Америки. Так сюжет документального фільму став дійсно детективним, і він утримує глядача в напрузі до самого кінця. Колишній сюжет із самим Фогелем відійшов на другий план, і ми так і не дізналися, чи вдалося йому обійти допінг-контроль, хоча його працездатність, як показали попередні виміри, в результаті застосування відповідних препаратів значно збільшилася.
У фільмі Григорій Михайлович розповідає, як відбувалася підміна зразків сечі російських спортсменів так, щоб вони не були заскочені допінг-офіцерами. Свідчення Родченкова були опубліковані в New York Times і підкріплені наданими ним електронними таблицями, дисками, власними рукописними щоденниками та електронним листуванням. Ці дані якраз і стали одним з вирішальних доказів застосування допінгу в російському спорті на державному рівні і сприяли тому, що російським спортсменам на Олімпіаді в Пхьончхані довелося виступати під нейтральним прапором.
За відгуками глядачів, «розповідає він дуже переконливо, тобто дивишся і починаєш вірити, що дійсно так все і було». Зі свідчень Родченкова не залишається жодного сумніву, що допінг російські олімпійці брали з відома і за вказівкою Путіна, який зажадав від російської збірної за будь-яку ціну виграти загальнокомандний залік у Сочі. Навряд чи він припускав, що ціна виявиться настільки високою. В результаті, як повідомляється в фільмі, після цього інтерв'ю Міністерство юстиції США надало Родченкову охорону в межах програми захисту свідків. А адвокат Родченкова Джим Волден розповів про загрозу життю Родченкова з боку російських силових структур і про смерть двох його колег, які брали участь у схемах російського державного допінгу. Назва фільму нагадує про героя античного міфу, який дуже близько підлетів до сонця, воно розтопило воскові крила, і Ікар впав у море і потонув. На думку режисера, так само впали в безодню російські чемпіони, яких вабив блиск медалей, але згубило викриття програми державного допінгу.
Той факт, що документальний фільм про російський допінг завоював найпрестижнішу в світі кінопремію «Оскар», свідчить, що ця тема залишається однією з найактуальніших у світі. Адже документальний «Оскар» вручають не стільки за власне майстерність, яка в кінодокументалістиці досить умовна, скільки за затребуваність і вдалу подачу теми. І тема російського державного допінгу, мабуть, залишиться затребуваною до тих пір, поки в Росії не буде офіційно визнано існування державної програми спортивного допінгу, а потім не надані гарантії її непоновлення. Боюся, чекати доведеться довго.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
