Парадокси Еміра Кустуріци
Геніальність зовсім не обов’язково є синонімом мудрості й зваженості, і майже ніколи – порядності. Видатний, геніальний режисер Емір Кустуріца міг з гумором і ерудицією показувати нам балканський котел мультикультурності, але в розмові про Україну зашпортався об здоровий глузд.
Великим парадоксом самого режисера і Сербії зокрема є радше позитивна оцінка анексії Росією українського Криму і сепаратистських процесів на Донбасі. Така реакція суперечить здоровому глузду й інтересам цієї країни, яка вже роками послідовно намагається повернути собі Косово. Не можна водночас засуджувати будь-яку спробу державного сепаратизму і підтримувати такі дії в іншому регіоні. Єдиним сербським аргументом на користь підтримки сепаратизму й анексії в Україні була б гіпотеза, що Белград готується анексувати Республіку Сербську в Боснії й Герцеговині. Але це малоймовірно, оскільки а) такі дії не підтримали б навіть третина населення Сербії; б) це зачинить Сербії дорогу євроінтеграції, яку підтримує більшість суспільства. Отож, Белград підтримує Росію в російсько-українській війні всупереч власним інтересам.
Подібним чином поводиться і Емір Кустуріца. Ще з часів Євромайдану він не втомлюється повторювати, що «Україна демократична рівно настільки, наскільки це можливо. Але через 10 років ви будете більш демократичними, якщо Україна залишиться з Росією, ніж якщо ви приймете нав'язану демократію з Європи. Ви (українці) говорите російською. Ви - частина російської культури». А нещодавно режисер ще й заявив, що збирається зняти на Кримському півострові фільм про війну – мовляв, там прекрасні й фактурні для зйомок ландшафти. Після таких заяв, думаю, Кустуріца втратив більшість своїх українських прихильників. А все через втрату режисером зв’язку з реальністю.
Пересвідчитися у цьому можна, прочитавши автобіографічну книжку Еміра Кустуріци «Смерть – неперевірена чутка» (нещодавно вона вийшла і в українському перекладі). У ній славетний митець розповідає про себе, своїх батьків, Югославію, формування власних поглядів та еволюцію його антиамериканізму. Чітко простежується русофільство та зневажливе ставлення до Заходу. Серед пращурів Кустуріци – боснійській мусульмани, але сам він себе вважає православним сербом, що неодноразово й затято підкреслює. Згадуючи дев’яності роки, уникає відповіді про відповідальних за війну в Югославії, концентруючись лише на критиці війни як такої і мусульманського президента БіГ Ізетбеґовича зокрема. Загалом книжка нецікава й порожня, але дозволяє зробити висновки про суперечливий світогляд митця.
Головний із таких висновків: не варто Емірові було пертися в сфери, в яких він не тямить нічого. Так само, як і купа українських «експертів» коментувала війну в Югославії, перекидаючи на неї свій сссрівський досвід, так і серб Кустуріца бачить російсько-український конфлікт віддзеркаленням югославського. Тому й не помічає різниці між українською й російською мовами, у всіх конфліктах бачить лише інтриги Заходу й Ватикану, які хочуть знищити православний світ. Це не жарти, просто через брак освіти й інформації Кустуріца бачить світ крізь призму власних уявлень і русофільства. Серби завжди любили Росію (а її, як відомо, полюбити можна лише тоді, коли не маєш з цією країною кордонів), тому свідомість режисера інерційно й підтримала Москву.
Україна й українці в цій ситуації мають просто забути про ім’я й думки цього блазня, не запрошувати на фестивалі й не даючи заробляти в нас. Натомість важливішим є висновок, що світ – навіть найталановитіші люди – зовсім мало знають про нас, нашу історію й культуру. Тож промувати себе, розповідати про багатства української культури – одне з основних завдань у час пропагандистської війни. Адже як можна підтримувати Україну, якщо вважаєш, що українського народу, мови й культури не існує?
